Музей Марка Черемшини

  Коли мова заходить про еміграцію за океан – то першим літературним твором на цю тему, який спадає на думку, поза сумнівом, є «Камінний хрест» Василя Стефаника. Як і в Марка Черемшини, у котрого з однієї новели в іншу проникають мотиви і навіть причинно-наслідкові моделі поведінки персонажів, так і у Василя Стефаника тема еміграції порушується в декількох творах – але побіжно. Так, ніби вони мають привести читача до «Камінного хреста». Так, ніби ці новели виступають провісниками і разом з тим – смисловими дороговказами. Так, новела «Осінь» відображає застояну, почасти затхлу атмосферу покутської родини, котра, виснажена бідністю і непроговореними образами, виношує майбутню сварку, яка вибухне ось-ось. Баба, дивлячись з печі на свою рідню, думає: «Коби то літо. Порозводили би си по роботі тай би не гризли си на купі». Хата у цій новелі – не уособлення домашнього затишку, а закурявілий герметичний простір, де кожен виношує важкі думки і шукає шляхи виходу. Втечі. Баба вбачає цей в...

  Традиція не просто встановлювати пам`ятний знак на місці поховання людини, а і прикрашати це місце – направду не нова і давня. Кілька рослин (вишня, барвінок, самшит) окрім функції «прикрасити», покликані ще і символізувати вічне життя душі того, чия це могила. Вишня, до прикладу, висаджується як один з етнографічних різновидів мотиву «дерево життя» : щоби на дерево сідали птахи, клювали плоди і це буде помана загиблому.На Буковині обрядові поминальні хліби також називаються «деревце». Існує і приказка «піти у вишеньки», що означає «померти» - очевидно, у минулому столітті традиція висаджувати саме вишню на цвинтарі була поширеною, що перетворювало його у справжній вишневий сад. Якщо померла молода дівчина – їй у головах садили кущ калини, якщо парубок-вояк – березу. Намагалися не висаджувати такі деревні породи, які з часом розростаються кремезним стовбуром (тополя, дуб тощо) – аби не порушити сусідніх могил. Проте дуб могли посадити як поменник про місце смерті (якщо це не ...

  У літературному просторі різних поколінь можна знайти згадки про жартівливі і не дуже баталії стосовно оригінальності чи запозичення сюжетів, а простіше кажучи – плагіату. Якщо одна і та ж тема подібним чином обігрується у двох авторів (які не факт, що читають одне одного) – це дає підстави говорити про те, хто у кого "позичив" сюжет. Першим це запитання виникне, мабуть, у школярів, котрі, готуючись до зовнішнього незалежного оцінювання, практично одночасно перечитують такі твори, як «Мина Мазайло» Миколи Куліша та «Мартин Боруля» І.Карпенка-Карого. «Вони ж такі схожі», - скаже школяр, котрий як слід не вивчив хто в якій епосі писав. Школяр, який вчиться трохи краще, різницю вловить. Подібні, суголосні, читай – споріднені твори української та зарубіжної класики мимоволі наводять ще зі шкільної парти на такі роздуми: художня література – це не тільки про сюжет. Одна справа – про що написаний твір, сюжет направду є важливою складовою творення тексту, інша ж справа – як ві...

  Якщо би зіставити три автобіографії – Марка Черемшини, Василя Стефаника і Леся Мартовича, то одна деталь є абсолютно суголосною: болючі спогади про польську гімназію. Що ж там трапитися мало такого, що Василь Стефаник ледь не наклав на себе руки, Марко Черемшина став вчитися, як затятий, а Лесь Мартович, озброївшись колючим сміхом, відмежувався від ровесників? Лесь Мартович взагалі неохоче ділиться спогадами про те, як їм, українським дітям, вчилося у гімназії. Його біографія, написана в 1900 році на прохання видавців, коротка і небагата деталями. Першим відважився подивитися дитячим страхам у очі Іван Семанюк, або ж Марко Черемшина. Він, улюблена дитина, син засновника української читальні в селі, прийшов на науку в найбагатшій гуцульській убері – киптар, капелюх касьтровий з павами, сорочечка низинкова, постоли дублені. І тут йому кажуть, що в такій одежі мож «гній возити», а гімназистові належиться панська одіж. Те, що висміяли Івановий світ традицій – стало для нього холодн...

  У 1897 році Лесь Мартович інтригує свого читача особливою заявою: віднайдено рукопис римських істориків, який каже нове слово про історію нашого краю. Щоправда, три слова з рукопису так і не вдалося розшифрувати - mussicus, panus, poppus . Цей «сенсаційний рукопис» - авторський політичний памфлет, за іншими версіями – політична казка алегорія, стилізована під давньоруські памʼятки. Його назва - "Винайдений рукопис про Руський край".   А три загадкових слова розгадають всі, хто пригадає, як «бавився» з латинською мовою Котляревський, додаючи до українських слів закінчення –ус: мужики, пани, попи. Враховуючи, що твір сатиричний, як ви здогадалися, ідеться не просто про взаємини селянства, шляхти і духовенства, а про ту «точку кипіння», коли порозуміння між панівними верствами суспільства і пересічним населенням краю категорично немає. «Таємничу країну», де відбуваються описані події, письменник навмисне зображує у згущених фарбах, аби достукатися до читача і спровокувати ...

  Ця історія, яка трапилася у нашому музеї 8 березня 1974 року, мусить бути трохи заабстрагована, оскільки одна з її героїнь – назвемо її пані А. – ще сама детально і художньо опише цю зустріч. Отож, наближалося свято весни, яке як хто називав – «Восьме березня», «Міжнародний жіночий день» тощо. А з чим асоціюється листівка тих часів? Так, з тюльпанами чи підсніжниками. Наталя Семанюк в той 1974 рік почувалася геть зле – вона тяжко і затяжно хворіла пневмонією, була виснажена. Творча спільнота Івано-Франківська, яка поважала пані Семанючку і добре знала, делегує з привітаннями і дорученням взяти інтервʼю молоду енергійну журналістку – нашу пані А. Дівчина ретельно готується – не іти ж у гості з порожніми руками. А тому знаходить справжні живі квіти, які в березні в 70-ті було знайти не так і легко, і з букетом приходить до пані Наталі. Дівчину спантеличило те, що вона побачила: замість хворої і кволої жінки, яку вона очікувала побачити, журналістка застала красиву пані з гарн...

  "Тарас Шевченко і Снятинщина" - дослідження на таку тему не можуть бути побіжними, оскільки тема дуже обширна. Так, письменники знаменитої "Покутської трійці" ще у студентські часи спричинилися до популяризації Шевченкового слова. Детальніше про це -   у спільній авторській програмі нашого музею та телекомпанії "Снятин" "Сторінками життя", зараз же виокремимо тільки деякі з цікавих відомостей. Як дізнаємося з праці Ф.Погребенника "Життя і творчість Василя Стефаника" , ще будучи студентами Коломийської гімназії Василь Стефаник та Лесь Мартович разом із Володимиром Кобринським (той, який згодом відомий як засновник музею "Гуцульщина") на квартирі коваля Блонського влаштували вечір-присвяту Тараса Шевченка з читанням поезії, публіцистичними диспутами і літературним чаюванням. За розповідями Василя Стефаника, на той час (1885) "в цілім Львові тоді було лише п`ять "Кобзарів", а в Коломиї був лиш один "Коб...