ПИСЬМЕННИК І ДИТЯЧА ТРАВМА: ГІРКИЙ ДОСВІД «ПОКУТСЬКОЇ ТРІЙЦІ»

 

Якщо би зіставити три автобіографії – Марка Черемшини, Василя Стефаника і Леся Мартовича, то одна деталь є абсолютно суголосною: болючі спогади про польську гімназію. Що ж там трапитися мало такого, що Василь Стефаник ледь не наклав на себе руки, Марко Черемшина став вчитися, як затятий, а Лесь Мартович, озброївшись колючим сміхом, відмежувався від ровесників?

Лесь Мартович взагалі неохоче ділиться спогадами про те, як їм, українським дітям, вчилося у гімназії. Його біографія, написана в 1900 році на прохання видавців, коротка і небагата деталями. Першим відважився подивитися дитячим страхам у очі Іван Семанюк, або ж Марко Черемшина. Він, улюблена дитина, син засновника української читальні в селі, прийшов на науку в найбагатшій гуцульській убері – киптар, капелюх касьтровий з павами, сорочечка низинкова, постоли дублені. І тут йому кажуть, що в такій одежі мож «гній возити», а гімназистові належиться панська одіж. Те, що висміяли Івановий світ традицій – стало для нього холодним душем. Костюм йому також справили, щоправда він ладен був провалитися, так соромився його носити. Чого соромився? Бо відчував, що то як чужа шкіра (після того, як так нахабно посміялися з того, чим пишався він). З того, що не знає Іван польської, сміялися. То він зі злості за півроку (!) так її вивчив, що ровесники-жартівники записувалися до нього на приватні уроки. Про школу згодом уже геть дорослий Іван Семанюк, доктор права Віденського університету, адвокат, напише: «З гімназиї виніс я хіба омерзіння до галицької шкільної системи. Все з нетерпеливістю арештанта дожидав я бувало яких-небудь ферій, щоб вирватись між народ у гори, де звичайно брали мене батьки за інструктора». Очевидно, тут маються на увазі батьки дітей, яким Семанюка наймали для репетиторства.
Василь Стефаник озвучує діточі спогади найпізніше з трьох товаришів, але ті деталі, яких він додав, дають підстави говорити про наступне: у найвразливіший вік становлення (14-15 років) троє хлопців (звісно, не тільки вони) зазнали булінгу з боку педагогів, психологічного насилля.

Після одного з систематичних принижень Василь Стефаник (який теж доки вчився – доти ненавидів форму гімназиста, бо його до неї грубо змусили) виношував страшний намір. Він пішов з уроків, маючи намір вчинити суїцид. Безглуздий епізод, у якому вчитель висміяв перед класом сільську одіж хлопця-українця, тобто його, розворушили найнебезпечніші думки: в його роду вже були самогубці, і то не один, а п'ятеро… І юний Стефаник іде з тяжею цієї думки, і чомусь вирішує виплакатися прошачці Павліні. Стара обняла його голову, пригостила яблуками і казала, аби викинув він ту гадку зі своєї голови, Стефаник слухав її і плакав з правдивої образи….

Можна багато казати про непедагогічність поведінки тодішніх вчителів, та і наюджені ними паничі вели себе не інакше. Василь Стефаник прямо пише, що вчителі самі вчили ворожому ставленню до учнів-українців. Вони культивували це.

Якби згадані вище троє письменників вступили не у 80-х, а хоча би в 90-х роках ХІХ століття, картина була би дещо іншою: першу українську гімназію у Коломиї відкрито у 1893 році.

 

А так юнаки прийшли жорстку школу життя. Так, вони стали тим, ким стали – відомими письменниками, кращими суспільними діячами свого краю. Оголосивши подумки війну обмеженому шовінізмові, який їм закриває шлях до соціалізації, всі троє хлопців обирають інший шлях – таємний кружок. Там вони багато читають, організовують проукраїнські вечори, вчать мови, їдуть у експедиції і виступають на вічах. Ця юнацька злість лиш утвердила їх у думці: добро має бути сильне і розумне, а за своє треба боротися….

 

Іванна СТЕФʼЮК (ОЛЕЩУК) – старша наукова співробітниця
Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, письменниця, кандидатка філологічних наук,
докторка філософії у галузі філології