Музей Марка Черемшини

  Сучасник «Покутської трійці» - вчитель-ентузіаст та письменник Іван Федорак (Іван Садовий) – в історії краю відомий тим, що пропагував саме українську освіту і українське слово. Народився у Іллинцях, працював у Русові. Через його самозречену діяльність у 20-30-х роках Русівська початкова школа була єдина на Покутті, де навчання велося українською. За   свої погляди був під пильним контролем влади, а в 1947 році разом з родиною висланий до Караганди, де у 1954 році він помер. Писати художню літературу Івана Федорака заохочували Марко Черемшина та Василь Стефаник. У нашому музеї зберігся машинопис документу «Спогад про Марка Черемшину», автор спогаду – Іван Федорак. Далі подаємо текст без змін (окрім пунктуаційних правок)   «СПОГАД ПРО МАРКА ЧЕРЕМШИНУ» Сонце продиралось крізь мряку, хоч минав травень. Швидке колесо велосипеда несло мене селами в Снятин. Може не так швидке колесо, як сила мого віку натискала на сталеві педалі, і воно не дармувало під моїми дужими молодими ногами

    (ДЕЩО ПРО СТАВЛЕННЯ ПОКУТЯН ДО ДІЯЛЬНОСТІ РУДОЛЬФА ГУЛЬКИ)   Рудольф Гулька – чеський фотограф, перекладач та мандрівник. За фахом – контролер, керівник відділу аудиту Центрального товариства господарських кооператив (тодішня Чехословаччина), в рамках одного з ділових відряджень приїжджає на Підкарпатську Русь (територія сучасної Закарпатської області України), ця подія в його житті датується 1921 роком. Його україністична діяльність була глибоко оцінена і покутянами – родиною Стефаників, Семанюків та Василем Касіяном. До речі, дослідники епістолярної спадщини зазначають, що найбільшу кількість листів Рудольфу Гульці (142) надіслав український художник-графік Василь Касіян (уродженець села Микулинці Снятинського району). Рудольф Гулька мав два великих хобі – перекладацька діяльність та фотографія (в основному – репортажна).   Зараз у архіві Словʼянської бібліотеки Національної бібліотеки   Чеської Республіки (м.Прага) зберігається 4400 світлин, причому найбільший архів (145

  У 2020 році виповнилася сумна дата:   сто років з часу смерті Семена ГОРУКА – отамана Легіону Українських січових стрільців та УГА, організатора, старшини і голови комісії товариства «Сокіл», редактора, громадського діяча. За його біографією міг би бути знятий захопливий документальний   фільм про те, як людина може збудувати себе власноруч і повести за собою інших. Це історія про супергероя зі Снятина. Семен, або як його називали, Сень Горук, народився 13 вересня 1873 року у Снятині у бідній родині Василя та Магдалини. Він був первістком, а отже – найстаршою дитиною, на котру покладалися основні обовʼязки турботи за меншими. Батько Семена, побачивши чіпкий розум свого сина, зрозумів: хлопцеві треба вчитися, тому віддає його до Коломийської гімназії. Як читаємо у дослідженні Романа Якеля «Злет і трагедія Сеня Горука» , юнак   розвинув музичні здібності, бо через короткий час допомагав диригентові міського товариства «Боян» писати ноти для хору [1].  Там же, у гімназії,   заприязни

  Іван Семанюк, або ж Марко Черемшина - людина з доволі цікавим епістолярним характером. Ділові та приятельські його листи розкошують деталями, а ось листи направду приватні - до нені, сестри чи дружини - лаконічні і посутні. Щось подібне можемо сказати і про його мемуаристику: спомини про знакових осіб (як-ось Тарас Шевченко, Іван Франко, Юрій Федькович) - розлогі і граничать з художньою біографістикою. "Щоденник" же - лаконічний і дотошний: купив те-то, був там-то. Дуже влучно пояснює цю "роздвоєність" літературний критик і дослідник постаті Марка Черемшини Євген Баран: "Він з професійністю правника обороняв свій приватний простір".   Отож, які вони - листи до нені? ***Снятин, 29/6 1920 Дорогі Нене і Сестро!   Передаю сей лист Юрком Саїном. Окрім сего окремо передаю для нені двіста левів в другім листі і двісті левів для Онуфрия. Добре, що хлопця нагнали-сте сюди, бо там і Вам нема що їсти. Я мушу їхати десь до докторів, бо мені якось не ліпше