Музей Марка Черемшини

  Художнє трактування біографії митця – то особливе осмислення   значимих характеротворчих і навіть доленосних фактів з життя відомих людей, які не надаються однозначній інтерпретації.  Що стосується художньої біографії Марка Черемшини – її в цілісному вияві немає і досі. Проте образ Марка Черемшини у літературі присутній, більше того – він виразно зримий.   Зокрема, поезії Івана Драча, Дмитра Павличка, Богдана Мельничука, Мирослава Попадюка, Івана Оробця та багатьох інших. Уже згадуваний вище письменник, доктор філології Богдан Мельничук присвятив цій темі – постаті Марка Черемшини у художній літературі – окреме дослідження «Художнє слово про Марка Черемшину». Зокрема, літературознавець зазначає, що слід розрізняти твори-присвяти Марку Черемшині від тих, що ставлять у центр зображення його постать.   Цілий цикл оповідань про Марка Черемшину опублікував В.Бандурак («Мужицька правда колюча, а панська на всі боки гнуча», «За моє жито ще мене й бито» та ін.).   Особливе місце

    Днями світ побачила частина перша фундаментальної за своїм значенням антології – «Я – українець! Я – українка! Ми – українці! Майстри слова про найдорожче: рідний народ та українську мову».  Це видання рекомендувала до друку Вчена рада Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, а упорядниками є професор філології, перекладач, письменник, викладач кафедри української літератури ЧНУ, знаний літературознавець Богдан МЕЛЬНИЧУК та кандидатка філології, методистка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури, викладачка кафедри української літератури цього ж навчального закладу, літературознавиця Ольга МЕЛЕНЧУК. Покутянам ця літературна новина близька ще й тому, що Богдан Мельничук - уродженець Олешкова, лауреат літературно-мистецької премії імені Марка Черемшини. На обкладинці видання – робота знаного художника Івана БАЛАНА. У оформленні книги сприяла також методистка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиці

Про її красу ходили легенди – вродлива брюнетка, вихованка школи Олекси Новаківського, художниця-модерністка Марія Карп’юк. Її називали найталановитішою, найперспективнішою і найвродливішою ученицею Олекси Новаківського. На персональну стипендію від Андрея Шептицького у 1929 році Марія Карп’юк стажувалася у Луврі (Париж), про що свідчить лист і перепустка, збережені в роду Самуляк-Сорохтеїв. Малювала реалістичні портрети, пейзажі та натюрморти з рисами імпресіонізму та постімпресіонізму. Проте історія її життя та творчості – багато в чому непізнана. Народилася Марія Карп’юк 13 червня 1901 року в місті Снятин у багатодітній родині Василя Карп’юка та Михайлини Алімурки. Їхня родина проживала на вулиці Вірменській (сучасна вулиця Воєводи Коснятина), і їхній дерев’яний будиночок довгі роки був місцем зустрічі і спілкування української інтелігенції Снятина. Василь Карп’юк семеро своїх дітей (синів Михайла, Лонгина, Володимира і Ярослава, а також доньок Наталію, Ольгу та Марію) виховував

  Олекса Коссак – правозахисник, адвокат, доктор права, громадсько-культурний діяч та меценат, син Дрогобицької землі, невіддільно пов’язаний з Покуттям, а особливо – зі Снятинщиною.   Передусім, цей зв’язок полягає у фаховому становленні Олекси Коссака: маючи твердий намір здобути вищу освіту, він стає лоєром, здобуває ступінь доктора права у Львівському університеті. Адвокатську практику (яка була обов’язковою для приватних правників), Олекса Коссак здобуває у Снятині у адвокатській канцелярії Івана Семанюка, відомого також як письменник Марко Черемшина.   Припускаємо, що учень і наставник практично відразу потоваришували, адже у них було ну дуже багато спільного: обоє освіту здобували «для хліба», тобто щоби вибитися в люди, обоє були поліглотами, обоє цікавилися суспільним життям і були активним його учасниками. А ще.. обоє були закохані в покутських красунь. Олекса Коссак приходить на практику до Івана Семанюка у Снятин в 1913 році. Його наставник, Семанюк, переїхав до С

  Прохання посприяти у поверненні в Україну і допомогти зі зміною громадянства – саме з таким проханням звертається до Наталії Семанюк, директорки музею Марка Черемшини у 1960 році український художник та різьбяр Іван Пантелюк .   Доля його (як життєва, так і творча) – гранично цікава. Народився 6 лютого 1913 року в селі Брустури, що на Косівщині. Спочатку захопився різьбою та «Просвітою», а згодом тонке відчуття матеріалу дозволило йому експериментувати – прийти до мистецтва екслібрису через мистецтво дереворізьблення.   Заарештований на сам Святвечір, звинувачений в українському націоналізмі і вивезений з родиною в Казахстан, де перебуває до кінця Другої світової війни.   Після війни переїжджає до Польщі (місто Кошалін), де працює в місцевому музеї і навіть обраний до міської ради.  Про це свідчать архівні документи Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва РСР (ф.555, оп.1). Проте в рідних Брустурах залишається мама, та і ностальгія за Україною дається

Любов – чи стає їй на заваді різниця у віці чи відстань? Як свідчить одна непересічна біографія – аж ніяк. Він – отаман УГА і УСС, редактор і видавець Сень Горук , або, як ми його називаємо – «супергерой зі Снятина» . Досконало володів зброєю,   мав блискучий інтелект, а в полоні відзначився тим, що .. вчив там іноземні мови. Вона (тобто обраниця Сеня) – Стефанія Гузар, панна вродлива, очитана і вольова. Працівниця товариства «Дністер», випускниця Торгівельної академії, між ровесників вирізнялася харизматичністю та інтелектом.   Між Сенем та Стефанією була різниця у віці 16 років, і Сень направду боявся заговорити до панни Стефи, а не те, що залицятися до неї. Як згодом він зізнається батькам Стефанії, Сень був завжди ідеалістом, і тому довго не одружувався – адже не вдавалося йому зустріти на своєму шляху жінку, котра би була одночасно гарною і красивою.   Відкритися Стефанії Сень Горук зважився аж перед війною, і з’ясувалося, що Стефанія також давно любить його. А далі пара листуєт

  Громадянська лірика Івана Оробця виразно позначена чи не головним принципом патріотизму – любов до своєї країни. Саме Україна постає наскрізним образом, а ліричний герой (від імені якого і презентується дійсність) постає спостерігачем, він вивчає, співпереживає, любить, бореться і молиться за свою країну.     Такі гранично важливі для українця теми, як УПА, січовий рух, Євромайдан, Небесна сотня та війна на Сході – всі вони взаємопов’язані: автор акцентує увагу на тому, що саме січовики виховували майбутніх повстанців, а герої Майдану є нащадками повстанців. І в цій ідеї спостерігається безперервність державотворчої ідейності. Країну свою автор осмислює передусім крізь призму тих імен, які творили і змінювали її історію:   Багата, славна та велика, Єдина, різна, многолика, Шевченкова, Франкова, Стусова Вся – від Батурина до Русова..».   Ідея жертовності, яка також є невіддільною від цілісного поняття любові до своєї країни, розвивається у патріотичній ліриці Іван