«ПОШУКИ УКРАЇНИ» В ЛИСТУВАННІ ІВАНА ПАНТЕЛЮКА ТА НАТАЛІ СЕМАНЮК
Доля його (як життєва, так і творча) – гранично
цікава. Народився 6 лютого 1913 року в селі Брустури, що на Косівщині. Спочатку
захопився різьбою та «Просвітою», а згодом тонке відчуття матеріалу дозволило
йому експериментувати – прийти до мистецтва екслібрису через мистецтво
дереворізьблення.
Після війни переїжджає до Польщі (місто Кошалін), де працює в місцевому музеї і навіть обраний до міської ради. Про це свідчать архівні документи Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва РСР (ф.555, оп.1). Проте в рідних Брустурах залишається мама, та і ностальгія за Україною дається взнаки чимраз сильніше. Судячи з цього, припускаємо, що на той момент громадянство у Івана Пантелюка - польське. Очевидно, що в Польщі йому дуже некомфортно.
Тому лист до Наталі Семанюк – громадської діячки, котра
активно спілкувалася з творчою елітою тогочасних «братніх республік» - цілком
логічний. З цього листа, який зберігається у наших музейних фондах, стає
зрозумілим: Іван Пантелюк та Наталя Семанюк тривалий час спілкувалися стосовно
того, щоби домогтися повернення на батьківщину Івана Григоровича. Цитуємо у
авторській редакції:
«Що до вашої справи повороту на Батьківщину, то все
застряло заморожено бюрократами. Рада Держави відмовила позволення на зміну
громадянства, про що я вже Вам писав, а на мою жалобу через клуб послів до
Сойму подали причини тої відмови (копії висилаю), я ще раз подав свої
контрмотиви, але ще не одержав відповіди, крім того я написав листа на ім’я
1-го секретаря ЦК партії – Гамулки, на котрий одержав відповідь з Бюра ЦК
(копію висилаю) .. (…) Задумую звернутися до Комітету оборони прав людини в
Організациї Об’єднаних Народів, зі скаргою на польське правительство за
дискримінацію українців у Польщі, на фактах і матеріалах, знаних мені особисто,
котрих немало назбирається. Оскільки в найблищих трьох-чотирьох місяцях не буде
наша справа поладжена польським урядом прихильно, то я зачну добивати ся прав
всякими доступними дорогами, без огляду, чи то буде вигідно для Польщі на арені
межинародній».
Іван Пантелюк просить Наталю Семанюк клопотатися за
нього до Комітету у справах повернення на батьківщину, і цим самим вона, за
висловом І.Пантелюка, спричиниться до здвигу справи «…сотень тисяч українців,
котрі примусом обставин мусять польонізуватися, забувати про батьків, братів та
Батьківщину, бо не мають права повороту на Україну».
Митець таки досягнув своєї цілі – в 1962 році він
повертається на батьківщину. Маємо всі підстави говорити, що Іван Пантелюк
належить до репресованих українських митців (Запис №334181 у Національному
банку репресованих). Реабілітований у 1990 році, за два роки до смерті.
Учень і великий шанувальник його таланту Роман
Фабрика згодом напише: «Уже давно відійшов у засвіти Іван Григорович Пантелюк,
але й досі його високохудожні мініатюри нагадують про силу духу цієї людини,
талант майстра-віртуоза, який, можна сказати, першим у світовій практиці при
створенні екслібрисів використовував орнаментальні елементи, орнаментальну
символіку. (…) В основному цей диво-гравер свої міні-шедеври творив на дереві,
дереворити на торці. То ж інколи я беру в руки його дошки – авторські
дереворити – і наче відчуваю тепло рук, удари серця майстра»…
Його ім’я справедливо називають поруч із іншими
художниками, котрі відроджували український книжковий знак - Стефанія
Гебус-Баранецька, Ганна Давидович, Сергій Хижняк тощо. Наш музей з цією
непересічною особистістю поєднує.. злам і туга за батьківщиною. Яку Іван
Пантелюк виповідав у листах мамі в Брустури, друзям з усієї України, серед яких
– і «невгамовна музейниця» Наталя Семанюк…
Іванна
СТЕФ’ЮК – старша наукова співробітниця
Снятинського літературно-меморіального музею Марка
Черемшини, кандидатка філологічних наук, письменниця
Коментарі
Дописати коментар