«БАБА ФЕДИХА» І ЇЇ СВІТОШНІ СВІТИ

 

Є у мові гуцулів таке об’ємне слово – світóшний. У перекладі на літературну мову – це святковий, урочистий. Означає щось винятково красиве і добірне, небуденне, непроминуще.

 

У 2024 році у видавництві «Брустури» побачила світ книжка тележурналістки, моделі, збирачки і дослідниці гуцульського фольклору, лауреатки кількох літературно-мистецьких премій  Уляни Маляр «Баба Федиха», і цю книжку авторка означила сама так: «Силянка казок від нас». Від кого – «нас»? Вочевидь, від самої оповідачки – Уляни, та її незримої уже (бо в засвітах) баби Федихи, котра насіяла онуці в душі добірних квіток і тому та онука відчуває красу і визбирує її, як пацьорки для делікатної силянки. То мабуть і справді книжка «Баба Федиха» - це силянка.

 

У ній, цій силянці, нанизано рідкісних гуцульських паремій («іти до Адама і Єви по сливки»), відголосків зараз уже епатажних традицій (обряд «грушка»), уквітчаних образів і авторського гумору. Ну наприклад: «Така традиція – на Андрія кожен парубок – вар’ят». І зайве розтлумачувати, чому саме на Андрія і чому саме парубок. Деякі з ритуальних контекстів до щему сумні і глибокі - як традиція дути на стілець на святвечірній трапезі, аби не присісти душку, або звичай відносити вечерю за душу не лише людини, а й померлого собаки.. А «святі корови», які тримають на своїх рогах усю гуцульську планету дитинства Уляни Маляр… Чого варті лиш ці корови (одна, зрештою аж на палітурці, її тримає в обіймах баба Федиха.

 

Героїня книжки – дівчинка гранично допитлива. Яка пробує заглядати у очі долі в опівнічних ворожіннях, яка питає свою Федиху «А шо на инчому боці світу, ба?».. Її навчили, дівчинку цю, що «..саме дерева зв’язують цей світ пре міцною пуповиною». Але вихована вона не на самих лиш метафорах, знає правдивий гуцульський світ – з лютим цибуляним салатом, «виховними процесами» бабиним курмеєм і дівочими-недіточими образами за продану корову.

 

Ця дитина вихована так, що має світошну душу. Бо мислить собі: «господи, а якщо весь світ – це церква?! Уся суша, вода, звірі, птахи, комахи і люди існують у великому храмі».. Ця дитина закімує на роки видиво з далеких років: «Ось уже перед очима бабця, яка вдягає свій овечий гуцульський кожух, на шию чіпляє силянку, завиває білесеньку хустку, перехрещується перед дверима і несе запишнений великодній кошик крізь ніч до церкви. Я йду за нею, чи пак плентаюся, злегка позіхаю, але йду, несу запашні нарциси і свій малий кошіль… Гублю з кишені цукорки-кукуци.. Тішуся. Дзвонами нас кличе до церкви Ісус.

-        Христос воскрес, ба…».

-         

У цій книжці-силянці нанизано запашного діалекту, а співанок, а казок, що читач мимоволі сторінка за сторінкою робиться гуцульською дитиною. І для самого загадка, як то так.

 

Іванна СТЕФ’ЮК – письменниця та краєзнавиця, дослідниця етнографії, старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини