«СМІЛИВІ ЗАВЖДИ МАЮТЬ ЩАСТЯ»….

 

Історія політв’язня Ігоря Салія співзвучна відомій фразі з роману «Тигролови» Івана Багряного: «Сміливі завжди мають щастя». Щоправда щастя це – не в зірках, що падуть з неба в руки, а в тому, щоби вижити і залишитися людиною, пройшовши Воркуту, зради і постійні доноси.

Табірний портрет Ігоря Салія невідомого авторства 

 Хтось про нього знає як про повстанця, сина з патріотичної будилівської родини, котрий уже в 12 років виконував складні завдання. Хтось знає його як актора Коломийського обласного драматичного театру. А ще хтось – особливим співрозмовником, котрий лиш самою харизматичністю міг виховати націоналізм.

Доля його склалася так, що присягу ОУН він давав у ..концтаборі, будучи засудженим за цей-таки націоналізм. А ще навіть у найважчі часи він знав: силу жити дають люди, які підтримують навіть тоді, коли самим нестерпно. Як побратим по камері Богун, котрий дисциплінував їх до молитви тоді, коли хотілося лягти і вмерти. Як родинний лікар Сталіна Квіташвілі, який добре натерпівся від «батька народів» і вчив в’язнів любові до життя….

Ігор Салій народився у Будилові на Снятинщині. Його батько Володимир – педагог, вояк УГА, один з перших просвітян. Син хотів у всьому бути схожим на свого тата. І тому вже у 12-річному віці проситься до підпільного руху – через деяких час його зараховують до «Доросту», тобто умовно – дитячого відділу. Він був не за роками дорослим, і причина тому сумна, про це Ігор прямо пише у своїх спогадах. У 1934 році, тобто у трирічному віці, він втрачає маму. Він з сестрою Геленою (Галею) опиняється на вихованні у дідуся – Миколи Салі, отця-каноніка в селі Черніїв під Івано-Франківськом. «Напівсирітство виробило в мені гостроту думки та здатність до самоаналізу», - напише згодом він.

І в батька, і в дідуся вдома було багато книжок, і хлопця практично відразу привчають, що саме книжки є його найкращим товариством. Аби він так гостро не відчував самотність.

Як тільки Ігор заступає у відносно дорослий вік, 17 років – він повертається на Снятинщину і завершує тут десятирічку. Разом із однодумцями створюють націоналістичну підпільну організацію, котру вони самі назвали «Союз п’ятьох» (хоча входило туди як мінімум семеро людей). Організовують свята січових та повстанських пісень, обмінюються літературою, ведуть просвітницьку роботу. До «п’ятірки» належали (крім самого Ігоря Салія): Онуфрій Аронець (с.Будилів), Василь Попович (також Будилів), Ярослав Кіцул (Микулинці), Ольга Григорчук (м.Снятин), Марія Малюк (м.Снятин) та Мирослав Нижник (Драгасимів). За анонімним доносом їх усіх арештовують і на закритому судовому засіданні у Чернівцях 13 жовтня 1949 року визнають винними. Ігор Салій був серед тих, хто отримав найвищу міру покарання по інкримінованій статті – 25 років таборів з конфіскацією майна. «Відкрилося пекло на землі. Я жив і боровся в ньому», - так згодом стисло він охарактеризує цей період свого тоді ще дуже юного життя.

Перше, що закарбувалося в пам’ять Ігоря Салія на все життя – це зустріч з юнаком з Сокальщини на прізвище Богун. Познайомилися вони у пересильній тюрмі. Богун цей був важко поранений, вкрай слабкого здоров’я, проте з останніх сил шикував їх на молитву щодня і майже пошепки керував. Молитви завжди було три – «Отче наш», «Богородице» і третя – повстанська:

 

"Боже, вислухай благання,

Нищить неволя наш край,

В єдності сила народу,

Боже, нам єдність подай!»

 

Слова ці відомі і як скаутська пісня «Боже, вислухай благання» і тривалий час виконувалися в українській діаспорі як піснеспів, авторство слів нам наразі достеменно невідоме.

 

Другий епізод, який зринає у пам’яті Ігоря Салія аж на зареві віку – його «Листи між часами», які він відправляв на станції «Крути». Як згадує Ігор Салій, їх етапували в табори попри Київ, і  столицю оминули без зупинки, а ось інша віддалена станція – то була недовга, але дуже особлива зупинка. Їх, в’язнів режиму, перевозили в вагонах, наскрізь замотаних колючим дротом – вагони ці нагадували пекельного дракона. І тут знову неможливо не пригадати роман Івана Багряного «Тигролови», де саме в  образі дракона зображені ешелони з політв’язнями, котрих відвозили в Сибір. По суті, цей роман – про Ігоря Салія та його сучасників, лиш узагальнено.

Але повернемося до спогадів: «..зупинились на якійсь невеличкій станції. Прогрівши хуханням віконце, хтось крикнув: «Господи, та це ж Крути!!» Вдалині чути спів у супроводі баяна молодого гурту, що наближався до станції. Побачивши такий зовсім дивний потяг, що перетнув їм дорогу, вони, здивовані й розгублені, зупинилися. Пісня обірвалася на півслові. Чотовий Богун, який був у нашому вагоні, запропонував написати на клаптиках паперу хто ми і звідки, за що боролись, хто й куди нас везе. Та ще додати, щоби молоді люди поклонилися від нашого імені святому Крутському полю, густо скропленому кров’ю українських юнаків-студентів, котрі тридцять років тому поклали власне життя в боротьбі за волю України. Писали, хто на чому могли: хто на клаптику ґазети, хто на тюремній квитанції про вилучені речі, а хто – на вироку, котрий не встиг використати на цигарки. До листівок прикріплювали галушки із пайкового хліба та викидали крізь щілини. І полетіли наші листи останні у сніговий вирій. Відважніші з юнаків почали підбирати листівки. Конвоїри з грубою лайкою накинулися на них, щоб відібрати. І тут Богун почав перший, а за ним всі підхопили пісню стрільців УПА, котра птахом понеслася понад вагонами й сумно загомоніла над Крутським полем:

 

«Що нам Сибір, що білії ведмеді,

Що Казахстан, кати НКВД,

За все, за все готовимо відплату,

Бандера нас до слави поведе!»

 

Табірне життя одночасно надломлює здоров’я Ігоря Салія (він відтак усе життя боротиметься з туберкульозом), і ці ж табори гартують його дух, як залізо. Якось важкохворого Ігоря направляють до табірного лікаря Квіташвілі (який, як з’ясувалося, був родинним лікарем Сталіна і репресований саме за те, що констатував смерть вбитої Сталіним його власної дружини). Лікар цей був людиною винятково гуманною, а ще «неправильним» - він слухав пацієнтів не стетоскопом, а винятково вухом. Ігор і запитав його, чому так – і дані будуть не такі точні, та і небезпечно хворих на туберкульоз хлопців обстежувати таким способом. На що лікар відповів, що своїм прикладом показує, що не боїться їхніх хворіб і вони не повинні боятися. «Я подаю хворому надію, що він іще може видужати. У цих умовах без надії такого чекає смерть. Чим же я більше можу тут йому допомогти», - сумно пояснив лікар-філософ…

І це був другий урок для Ігоря Салія: іноді віра перемагає здоровий глузд, і саме вона рятує життя.

Табір у Воркуті, де відбував заслання Ігор Салій, був одним з найстрогіших. Листи звідси рідним можна було відправити лише двічі на рік. Щоправда, іноді хлопцям допомагали німці-поселенці, котрі теж працювали у таборі в шахтах. Зберігся архів листівок Ігоря Салія до сестрички Гелени та інших рідних йому людей.

 

Листівки з Воркути. Оригінали належать Анні Кареліній 

 Після смерті Сталіна (яку, таке враження, що політв’язні будуть святувати), дихати їм стало трохи легше (якщо це можливо у табірних умовах). Вдалося створити підпільний гурток історії та українознавства, навіть пронесли звідкись фотоапарат і робили тюремні репортажі. Цикл «В казематі» - новітній. Тут же , у  таборі, Ігор Салій складає присягу на вірність ОУН і прийнятий в ОУН(б)-ОУН-Північ.

Після звільнення з таборів (1956) вчителює на Косівщині, але недовго: знову посипалися анонімні доноси, що він читає і обговорює «неправильну» літературу. Кутське НКВД вимагає в Ігоря Салія упродовж 24 годин покинути Захід України, і тільки невідоме нам анонімне втручання когось із його близького оточення врятувало від репресій. Кардинально змінює рід занять – спочатку працює в тваринництві, згодом – у лісозаготівельній промисловості. І лиш у пізніх 80-х Ігор Салій вирішує виповісти все, що накипіло в його душі, мовою сцени – він стає актором Коломийського драматичного театру.

 Як він сам каже, найщасливішим його днем життя було, коли він з однодумцями у центрі Києва 24 серпня 1991 року аж під вечір на власні вуха почув слова, про які мріяв усе життя: Україна − суверенна незалежна держава.

 

Родичка Ігоря Салія, донька його племінниці Анна Кареліна розповідає: «Я пригадую його виразно. Він для мене був енциклопедією просто – знав дуже багато, а як розповідав! Одною своєю харизмою він міг навернути в націоналізм, його слухали навіть ті, хто раніше був байдужим. Світлий – до неймовірності, з кожної розповіді умів подію зробити»…

 Анна Кареліна. Фото Юрія Рильчука 

Спогади Ігоря Салія «Три пожовклі листки клена» вийшли у Чернівцях у 2001 році до 70-річчя цієї непересічної людини, упорядник видання – Петро Кобевко. Саме за нею ми і цитували Ігоря Салія.

 

Мабуть у цей непростий час, коли народжується наша новітня країна, але шлях до неї – терен і біль, як ніколи потрібні такі біографії, такі приклади доль. Адже їм було не легше – а вони вистояли. Бо, як писав Іван Багряний,  - «Сміливі завжди мають щастя»…

 

Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філології, письменниця, старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини