ІНКОГНІТО МИМОВОЛІ: ДЕЯКІ ВІХИ З ЖИТТЯ АНДРІЯ МУЗИЧКИ ТА ЙОГО ЧЕРЕМШИНОЗНАВЧІ СТУДІЇ

 

Хотів якнайшвидше одужати, аби досліджувати далі українську літературу. Його науковий талант розквітнув у Одесі, проте дисертацію вчений захистив у засланні. Один із фундаторів українського літературознавства, залюблений у професію романтик, ідейний державник, чотовий (а згодом сотник) УГА, січовий стрілець-напередовець, співорганізатор Листопадового чину на Тернопіллі, правдивий галицький інтелігент, поліглот і майстер риторики, професор філології  – все це про Андрія Музичку. Цей вчений є автором ґрунтовних монографій «Іван Франко» (1926), «Леся Українка» (1928), «Марко Черемшина (Іван Семанюк)» – 1928; «Панас Мирний» (1933); «Михайло Коцюбинський»  (1935).

 

Андрій Музичка  - автор першої монографії про Марка Черемшину, позиції якої повністю зберегли свою актуальність і зараз, через століття після її написання. Дослідник був залюблений у творчість Марка Черемшини ще з раннього дитинства, про що звіряється у листах до Наталії Семанюк. За свої політичні погляди репресований, тож і його життєпис,і  праці опинилися «поза контекстом». Зараз на відстані ста років важко стверджувати однозначно про ті чи інші факти цього поневолі загадкового вченого, проте зіставивши дослідження його життєпису із листами, які він адресував дружині Марка Черемшини, сподіваємося пролити хоч трохи світла на життя і становлення того, хто вишуковував імена сили української літератури  і виносив їх на загал.

 

Отже, народився Андрій Музичка у 1886 році в селі Доброводи поблизу Збаража. З ранньої юності відчував потяг до літератури, а особливо після того, як почув виступ Івана Франка у селі Залужжя. Тоді юнак вирішив стати письменником – робить перші спроби у віршуванні та художній прозі. За його плечима – філолого-філософська освіта  і тривала самоосвіта. Належав до «Просвіти» та «Січі», де і відточував власні національні погляди. Одна з перших робіт майбутнього вченого – викладав латинську та грецьку мови у Тернополі (1911-1918). Власне, вчителював Андрій Музичка до подій Листопадового чину, адже саме він очолив юнацьку участь у революційних подіях. Про це читаємо у праці В.Бузейчука, яка стосується маловідомих сторінок біографії Андрія Музички: «Вчителі гімназії Андрій Музичка та Семен Сидоряк розіслали своїх старших учнів та рідних по рідних селах «щоб організували озброєних хлопців і йшли на Тернопіль». Захід був вдалим,і  в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року Музичка зі своїми учнями роззброїли тернопільську жандармерію в той час, як інша група учнів розвішувала по місту українські національні прапори» [1].

 

Разом зі знаним письменником-молодомузівцем та політиком Петром Карманським був делегований від Тернополя до УНР.

 

Вищезазначений дослідник В.Бузейчук припускає: саме після цих політичних подій завершується тернопільський період життя Андрія Музички і починається одеський: «Достеменно невідомо, коли саме Андрій Васильович приїхав до Одеси. Найімовірніше, це було на початку 1919 року, коли після проголошення Акту злуки УНР та ЗУНР 22 січня урядові органи Наддніпрянщини запросили галицьких інтелігентів до тісної співпраці на теренах Великої України» [1].

 

Проте існує думка, що свою наукову кар’єру Андрій Музичка розпочав зі Львова, а до Одеси переїхав у 1922 році [9]. Уже в скорім часі вчений стає професором і працює в Одеському інституті народної освіти (зараз це – Одеський національний університет імені І.Мечникова). Тут же керує бібліографічним гуртком. І у його життя вийшло так, що професором він став на 30 років раніше, аніж кандидатом наук [9]. У цей же період Андрій Музичка стає членом Одеського наукового товариства при Українській академії наук. Бере участь у нараді щодо проєкту нового харківського правопису (1927).

 

Після переїзду до Одеси Андрій Музичка багато і тепло спілкується з майбутнім об’єктом свого дослідження – Марком Черемшиною, та його дружиною – Наталею Семанюк. У той момент він ще не знає, у яких тяжких моментах життя йому підставить плече пані Наталія. На той момент ця пара для вченого – місток з рідною Галичиною. Праці Андрія Музички про Марка Черемшину датуються 1927 і 1928 роком і перша з них має споминальний характер – це стаття у журналі «Червоний шлях» за кілька місяців після смерті Марка Черемшини.

 

Якщо стисло охарактеризувати основні позиції цієї статті, то Андрій Музичка характеризує Марка Черемшину як «…талановитого автора з самостійною, своєрідною індивідуальною манерою, з власним обличчям, якого не забудеш  і з ніяким іншим не сплутаєш. Поруч Стефаника і незалежно від нього, Черемшина друга вершина української закордонної прози». Науковець спростовує наявність «Стефаниківської школи» у контексті розмов про «Покутську трійцю» і зазначає, що Марко Черемшина, Лесь Мартович та Василь Стефаник – «це квітенсенція справжньої селянської інтелігенції, що виросла серед тих усіх відносин і літературних зокрема, це корифеї після франківської прози, що є ніби трьома сторінками селянської психології» [11].

Дуже тонко Андрій Музичка робить припущення стосовно того, чому саме твір «Карби» став титульним у першій книжці Марка Черемшини і дав свою назву усій збірці: «…це літературний пам’ятник дідові, що його так любив у дитинстві наш письменник. Недаремно поставив це оповідання Черемшина на чолі збірки під тією ж назвою» [11]. Припускаємо, що на такі висновки Андрія Музичку міг навести і сам Марко Черемшина. Адже складно уявити, що ці два діячі, тривалий час спілкуючись, не обговорювали ключові аспекти творчості Марка Черемшини. Тим більше, що Черемшина є одним із перших письменників, завдяки яким Андрій Музичка дитиною залюбився в українську літературу.

 

Уже на початку 30-х років Андрія Музичку арештовують, приводом для арешту стала розгромна стаття Григорія Ткаченка. Літературознавця звинувачують у демонстративному ігноруванні партійних канонів науки. За гіркою іронією долі цей-таки Г.Ткаченко невдовзі і сам звинувачений партійною системою – так, звинувачений у націоналізмі. Спочатку Андрі Музичку засудили до п’яти років позбавлення волі, відтак вирок змінили на заслання – заборону проживати в Україні. Андрій Музичка не каже, хто і коли надірвав його здоров’я, але чітку паралель між репресіями і тим, що його надалі нестерпно болить голова, все ж проводить. Про це ми читаємо у листі до Наталі Семанюк за 10 лютого 1962 року: «Ох, тридцяті роки, щоб про них і не згадувати! Це вони – причина моєї хвороби. Але я думаю, що зможу перемогти все, що ще працюватиму» [3].

 

У засланні (Семипалатинськ, Казахстан) Андрій Музичка йде проти вітру – видає монографії, присвячені темам української літератури. Хоча його туди зіслали викладати російську літературу. Андрій Музичка веде лектури з культури мовлення, практичної риторики, вчить своїх студентів основам літературного аналізу. Мислити вчить їх.

 

Про цей період знаходимо такі відомості: «Опинившись далеко від рідного краю, не каявся, не просив помилування, бо страждав не заслужено. За цих умов надійну руку допомоги вченому подавала Н.В.Семанюк. ризикуючи своїм становищем, писала у високі інстанції, щоби повернути в Україну, реабілітувати його наукову спадщину. Але більшовицька влада не дозволила» [9]. У листах до Наталії Семанюк Андрій Музичка звіряється: він дуже сумує за Україною, але повернутися не може (його здоров’я вкрай підірване). Каже, що хотів би одужати, щоби продовжувати далі літературознавчу працю – це його головна ціль. У 1956 році там, у засланні Андрій Музичка захищає кандидатську дисертацію, присвячену творчості Лесі Українки і в цей же період офіційно реабілітований за відсутністю складу злочину. Проте надірване здоров’я з одного боку не дають ніяких надій на повернення, а з іншого боку Андрій Музичка чудово розумів: репресованих колишніх не буває, спокійно дожити після заслання йому просто не дадуть..

 

Хочемо оприлюднити деякі з листів Андрія Музички до Наталії Семанюк – ті, які зберігаються в основному фонді нашого музею. Орфографія автора повністю збережені.

 

1.     12.4.1962

Вельмишановна та дорога Наталіє Василівно!

Ви не уявляєте собі, як ви вмієте приносити радість і підбадьорювати теплими словами. здається, мертвець піднявся би на ноги.

Зрозуміла річ, що не тільки слова, але й дуже гарна та дуже потрібна праця Ваша та ваших товаришів незвичайно радує. Не тільки тому, що такий «Бібліографічний покажчик», як про Марка Черемшину, є зразковим покажчиком, дуже потрібним усім літературознавцям, але й тому, що він може служити прикладом усім дослідникам української літератури., як треба складати бібліографію, як не треба забувати тих літературознавців, що в дуже важких умовах починали досліджувати творчість Лесі Українки, Івана Франка, М.Черемшини, В.Стефаника й інших. Як хотілось би, щоби жили ті письменники та дослідники, які пропали саме за те, що писали правду.

Вони розповіли би, в яких умовах доводилось їм збирати матеріали та писати з нових позицій, борючись із усякими противниками. Тоді вміли би теперішні дослідники більше цінити своїх попередників і хоча би згадувати тих авторів, що їх вони використовують. Але досить.

Дуже дякую за пам’ять, за гарячі слова, за дуже гарну роботу. Щире вітання й від дружини. Обоє бажаємо Вам весною набратися сил і ще довго-довго працювати.

З великою Пошаною. А.Музичка».

 

2.     04.05.1962

Вельмишановна Наталіє Василівно!

Читаю програму вечора про М.Черемшину в Снятині, повідомлення В.М.Лесина про такий же вечір у Кобаках,і  радію. Мені здається, що я наче присутний на цих вечорах, що я бачу селян, які жагуче ловлять кожне слово доповідача та всіх, хто виступає зі спогадами про дорогого та незабутнього співця прекрасної Гуцульщини. Мені так згадуються 90-ті й 900-ті роки, так пам’ятаю, як мої односільчани любили слухати «Громадський голос», оповідання, як переймали кожен вірш і кожну пісню. Навіть коляди у них міняли свій зміст, набирали зовсім іншого значення. Вони почали співати «Нуте, нуте, брати-сусіди», «Верховино» та інші. Думаю, що тепер у мойому селі теж улаштовують концерти та вечори, чого я ще не бачив, коли був там декілька днів у 57.

         Дозвольте теж потиснути Вам руку за надзвичайно гарні та такі зворушливі слова в «Пам’яті великого друга» в ж.»Жовтень». Недаром підписані два прозвища: дійсно – тут обидва художники.

         Прошу передати мою подяку  мою подяку тов.І.Ф. Костащукові за те, що мене не забуває.

         З великою пошаною А.Музичка».

 

3.     10.02.1962

«Вельмишановна та дорога Наталіє Василівно!

Не доберу слів, щоби як слів висказати Вам щиру подяку за Ваші такі дорогі нам почуття й за такі слова, що найкраще доказують, який Ви поет. Так хочеться все більше й більше читати Ваші слова, бачити їх надрукованими, хочеться, щоби Ви свої думки та почуття висловили в поезії або прозі, в оповіданнях чи мемуарах, і здавали їх до друку. Не забувайте, що Ви поет, думайте теж про це, що наші роки летять дуже швидко.

Я думав, що зможу тепер більше попрацювати над українською літературою, не залишаючи праці в інституті, а вийшло так, що лікарі та й моя голова забороняють мені працювати. Ох, тридцяті роки, щоб про них  іне згадувати! Це вони – причина моєї хвороби. Але я думаю, що зможу перемогти все, що ще працюватиму, хоч і не бачать. Обов’язково думаю написати згадки про те, як наш гол.ревком не допускав у 1919 р.до війни з Червоною Армією, як перетворював Галармию в ЧУГА, т.є. в Червону українсько-галицьку армію аж до повного злиття з Червоною Армією під командуванням В.Затонського (комісара) в Балті. Про це ніде не пишеться й не згадується.

Бачите, яке враження зробили на мене Ваші теплі слова! Вони краще на мене вплинули, ніж усі лікарства. Я навіть на хвилину забув про свою голову, а моя Олена Трохимівна так зраділа, здається, перший раз за 4 місяці. А це все – Ваші слова зробили, справжня «рання роса», чи Карпатське повітря. Є надія, що зовсім виздоровію.

Прошу передати від мене щиру подяку за пам’ять тов..Дучимінській та і іншим.

З великою пошаною А.Музичка».

4.     04.08.1965

«Вельмишановна й дорога Наталя Василівна!

Читаю Ваш останній лист і порівнюю Ваше захоплення Карпатами з тим, що вичитав у статті Валентина Речмедіна «Трембіти кличуть» в «Літер.Україні» №60 за 30 липня. Щиро Вам кажу, що у Вас дійсне захоплення. Ви ніде й ніколи не сказали би про теперішні Карпати, що це «край дрімотних пралісів», хоча любуєтесь зеленими й запашними царинками та й вітерцем верховинським.

Коли я був у Чернівцях 58 чи 59 року, то я не бачив «дрімотних пралісів», не бачив навіть того, що спостерігав до війни 1914 р. Підчас останнього побуту я намагався швидше виїхати з Чернівців, щоби позбутися важких переживань.

Але краще до діла. Ви пишете мені, чому я – пенсіонер – не переїжджаю на Україну. Скажу коротко. Моя голова не дозволяє мені навіть сісти в таксі чи автобус, щоби поїхати на Іртиш та дихнути свіжішим повітрям. А воно мені так потрібно, бо в місті тільки спека та вітер задуває порохом і піском. Тим більше не можу поїхати залізницею чи летіти аеропланом.

І лікарі не радять мені поїхати в Москву, щоб там порадитися з фахівцями, як мені бути здоровим, щоби ще хоч трохи попрацювати над українською літературою. Ви добре знаєте, що в 30-40 роки все було зроблено, щоб я навіть не думав про Україну, а тим більше про українську літературу. Дуже боляче навіть і згадувати про це.

Краще писати, як я радію, коли читаю, що Музей Черемшини вигарнів, що часто відвідують його наші й заграничні гості, що швидко буде новий путівник. Хотілось би, щоби Ви самі побачили мою радість, коли вийдуть Ваші роботи про «Народне свято Йвана Купала», «Покутське весілля», «Черемшина у віршах і спогадах» та п’єса Ольги Дучимінської «Черемош говорить». Ось чому Вам, Наталя Василівна, навіть не до лиця радикуліт. Мені здається, що Ви його вже вилікували.

Не розумію тільки, про які це Ваші спогади пишете, що «вийшли покалічені». Кожна Ваша робота дуже й дуже дорога. Я щиро, щиро Вам кажу, що Ваші праці матимуть завжди велику ціну.

Накінець посилаю Вам конверт із попереднього мого листа. Пригляньтесь до нього, зрозумійте, чому з Косова вийшов Київ, тоді зрозумієте, чому я пишу адресу Вашу по-російськи.

З великою пошаною А.Музичка».

5.     21.11.1965

«Вельмишановна й дорога Наталя Василівна!

Коли сідаю за свій стіл, завжди я бачу зелені галузки, що їх Ви прислали разом із яблуками та грушами. Тоді згадуються мої хлоп’ячі та юнацькі роки. При цьому буває мені то радісно, то іноді дуже сумно. Так хотілось би полетіти не тільки на Ваше Прикарпаття, але й у своє рідне село. Але поки що – це тільки моя мрія. Моя голова ще не дозволяє мені це зробити. Вона й мої нерви не давали мені змоги написати Вам навіть декілька слів. Тепер мені покращало настільки, що я не боюсь побалакати з Вами навіть і про посилку яблук і груш. Коли нам минулого року прислали груші з Кавказу, то ми навіть не попробували їх, бо не залишилося навіть однієї, щоб можна було попробувати, або хоч уявити собі, які це були груші.

         Так ми (я з Оленою Трохимівною) думали, що те саме буде з Вашою посилкою, коли одержали повідомлення про неї й коли нам сказала листонош, що це фруктова посилка. Можна було так думати, коли ми поглянули на дату посилки  й коли побачили, що вона вже йшла до нас 10 днів. Яке було здивування, коли побачили, що лише частина яблук і груш зіпсувалася, а більшість із них залишилась здоровою. Не дивниця, що ми цього року їли груші, а з яблук ще й досі я їм варення, коли п’ю чай після обіду. Отже не збрешу. Коли скажу, що я розмовляв із Вами кожний день і досі не перестаю балакати. Інакше й не може бути. Бо я кожний день наче бачу, як Ви купуєте груші, яблука, ящик і як Ви складаєте їх, як несете їх на пошту так як хочете, щоб вони швидше дійшли.

То як Ви думаєте, що це мене не болить? Ох, ще й як болить! Я прекрасно знаю Вашу високу благородність і дуже ціню її. Тим більше хочеться сказати: більше ніколи цього не робіть. І не тільки тому, що ми не можемо нічим вам віддячитись, але й тому, що кожна хвилина Ваша дуже дорога, що перед Вами ще дуже, дуже багато роботи. Ви, Нат.Василівно, поет, маєте великий досвід у житті, знаєте про життя Черемшини, Стефаника, Мартовича та й інших ат й інших. Пишіть і пишіть про них. Потомки скажуть Вам велике спасибі. Те саме скажуть іВаші друзі. Хочеться й мені ще читати Ваші згадки. Я з захопленням читаю статті Лесина про Стефаника, дуже-дуже бажаю, щоби він швидше здав до друку другу частину книги, та писав ще про Черемшину й Мартовича. Я їх люблю ще з дитинства та з гімназійних часів, хотів було в трийцяті роки писати про них, але не дали мені та ще зробили все, щоби я тепер так мучився. Але годі про це, бо розболиться голова.

З великою пошаною А.Музичка».

 

         Повернутися в Україну Андрію Музичці так і не судилося, він помер у Семипалатинську в 1966 році, незадовго після написання листа, який вище процитований. Всупереч усім обставинам, які постали на його шляху, Андрій Музичка став «автором перших дійсно наукових розвідок з історії української літератури ХІХ ст.» - так сказано у його некролозі.

          «Дружина Марка Черемшини разом із дружиною Андрія Музички клопоталися про перевезення його праху в Україну, але чиновники від української культури заборонили навіть домовині покоїтися в рідній землі», - читаємо у на жаль анонімному дослідженні ресурсу «Репортер» [9]. Як і в історії українські літератури, для якої він зробив так багато, у ХХ століття про нього або не згадують, або згадують через кому. Хоча прямої заборони на його праці, наскільки ми знаємо, не було.

         Дослідник літератури, залюблений у неї до останніх хвилин свого життя, і вірний їй усе життя. Який волею-неволею опинився замовчуваним, нечитаним, непізнаним. Андрій Музичка, вчений-літературознавець. Правдивий інтелігент. Людина «поза контекстом». Поза тим контекстом, вихваляти який не бажав.

 

Іванна СТЕФ’ЮК – старша наукова співробітниця

 Снятинського літературно-меморіального

музею Марка Черемшини,

кандидатка філологічних наук,

докторка філософії у галузі філології,

письменниця

 

ДЖЕРЕЛА:

1.     Бузейчук В. Маловідомі сторінки життя професора А. В. Музички // Лу­­комор’я: археологія, етнологія, історія Пн.-Зх. Причорномор’я. О., 2007. Вип. 1.

2.     Веркалець М. Не так тії вороги, як добрії люди // Україна. – 1990. – № 47, – С. 19-21.

3.     Листи Андрія Музички до Наталії Семанюк. – ОМЧ-1903, КОР.-30.

4.     Малевич А. Андрій Музичка (1886-1966) // Літопис землі Збаразької. – Збараж, 1996, – С. 50. Муяссарова Н. Пригорни його Вкраїно! // Вісник історії краю. – 1996. – № 11-12.

5.     Музичка Андрій (1886-1966) – літературознавець // Збаражчина: Зб. Статей, матеріалів і споминів. – Нью – Йорк, 1980. – С. 296.

6.     Музичка Андрій Васильович (24. 11. 186- 08. 09. 1966) // УРЕ, – 2-е вид. – К., 1982, – Т. 7. – С. 163.

7.     Музичка Андрій (1886-1966) // Збараж і околиці в спогадах емігрантів. – Т., 1993. – С. 120 -121.

8.     Музичка Андрій // Тернопільщина. – Точка доступу: https://irp.te.ua/2010-04-08-14-24-17/?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTAAAR3dRGjXR-S-yq1bq10mKdfb1S-Thv-QkBAlzaGxi1WX1e-noLwBI-ezO1I_aem_AYjH5AfqXJV0qqtrIuXrORMnHmXW3HUJDta9BPC5yyUIcLUUJUUl1KrziAT5mMD4yDYLDPyoqGv27DItikGJc1ia

9.     Музичка Андрій Васильович. – Точка доступу: https://reporter.zp.ua/muzichka-andrij-vasilovich-wnq.html?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTAAAR2I5NkJWhXrgScFkBY9TFHILhqtCWl5fn2Lrn9COcFYUtmgDjGhErOMV6E_aem_AYhZBSewag4ncINyKfR8aci3b-heuUDNjg8aKHEoJrnoqvBV5mJzTY2-ihHMqrOdZP4vzOBGALNpT-vM7AZEHO98

10.                        Музичка Андрій. Марко Черемшина (Іван Семанюк). – Х.-Одеса: ДВУ, 1928. – 280 с.

11.                       Музичка Андрій. Марко Черемшина // Червоний шлях. – 1927. - №6. – с.47-56.

12.                       Назар М. Андрій Музичка – вчений і патріот // Реабілітовані історією: Книга Пам’яті Збаразького району. – Т.: ВАТК ВПК „Збруч”, 2006. – С. 33-34.

13.                        110 від дня народження Музички Андрія Васильовича – українського літературознавця // Література до знаменних і па-м’ятних дат Тернопільщини на 1996 рік: Бібліографічний список.- Т., 1995. – С. 79-80.

14.                       115 років від дня народження Музички Андрія Васильовича – українського літературознавця // Література до знаменних і па-м’ятних дат Тернопільщини на 2001 рік: Бібліографічний список. – Т., 2000. – С. 84.