КЛАВІШІ ДОЛІ НАТАЛІЇ СЕМАНЮК ТА ДЕЩО З ІСТОРІЇ МУЗИЧНОЇ ШКОЛИ У СНЯТИНІ

Кажуть, музика у важкі моменти життя допомагає піднятися, а у хороші часи дає крила злетіти ще вище. Про роль музики в житті суспільства написано і сказано немало,  нам же би хотілося сказати декілька слів про відкриття музичної школи у Снятині, і про те, хто стояв біля витоків і чому.

 

Музична культура снятинців  плекалася віддавна, одним із перших потужних джерел її формування – співоче товариство «Боян», яке діяло у цьому місті з 1901 року. Саме тут зароджувалася хорова культура,  а також популяризувалася українська інструментальна музика.

 

Про відкриття музичної школи у місті Снятин знаний історик і дослідник краєзнавства Михайло Тимофійчук пише так: «У 1933 році було організовано в Снятині музичну школу ім. Ф.Шопена. Розташовувалася вона в приміщеннях школи Барона Ґірша, що біля будинку пошти (нині стоматологічна поліклініка). Вчителями школи були Ірина Тисяк-Костинюк(директорка школи), Володимир Вислоцький. І.Костинюк (дівоче прізвище - Тисяк) уродженка Балинець, закінчила Коломийську жіночу семінарію та мала високу музичну освіту, отриману в Краківській музичній консерваторії. За чоловіком тривалий час проживала в Снятині та  присвятила себе високому служінню культурі. Саме вона організувала перший жіночий хор при "Союзі Українок", диригувала й чоловічим хором,а при великих імпрезах – мішаним» [1].

 

Школа, яку організувала Ірина Костинюк, діяла до початку Другої світової війни. А далі директорка емігрувала, а саме суспільство сколихнуло колективне суспільне лихо, у вирі якого в місті запанували мінорні ноти – війна.

На фото Евмілія та Ірина Костинюк. 

Не маємо відомостей про те, чи діяла музична школа у Снятині в кінці сорокових років, але припускаємо, що ні. Маємо натомість дані про те, хто відкриває музичну школу у післявоєнному Снятині на початку 50-х років. А якщо точніше, восени 1952 року. Педагогиня і піаністка Наталія Семанюк, яку багато хто знає як дружину Марка Черемшини і популяризаторку його імені, мала багато іпостасей своєї яскравої особистості, і одна з цих іпостасей – музична. Наталія походила з багатодітної інтелігентної родини Карп’юків, була найстаршою з сімох дітей. До честі її батька Василя Карп’юка – він дав освіту всім дітям і це ставив у пріоритет. А для трьох дочок зібрав ще й нотну бібліотеку. І коли відчув, що скоро недуга забере його життя, заповідав найстаршій Наталі: як би важко не було, вона мусить завершити освіту і стати на ноги. Наталія ходила спочатку 6 класів польської гімназії у Снятині, відтак переїхала до Станиславова, де вступила до приватної української гімназії Інституту Василіянок. Там українську мову та літературу викладав у неї Антін Крушельницький, а музику – Денис Січинський. Вчитель музики, як напише згодом Наталія Семанюк у «Спогадах», приводив на уроки з собою великого і доброго пса Федора, якого весела і непосидлива дівчинка хотіла навчити танцювати. Нескладно здогадатися, що урок музики став її улюбленим. Провчилася дівчина у Станиславові недовго, бо невдовзі гімназію закриває польська влада, починаються негаразди вдома: батько важко хворіє. І саме тоді він просить маму, щоби зробила все можливе, аби Наталія завершила науку. І Наталія їде до Львова, де продовжує навчання у Львівській педагогічній школі. Вона мріяла про продовження навчання і кар’єру піаністки, але розуміла: родина потребує її допомоги і вона мусить повернутися з дипломом і стати до роботи. Молода вчителька направлена до села Микулинці поблизу Снятина, невдовзі там організовує і дитячий хор, відвідує і товариство «Боян», де дуже скоро стає виконавицею головних ролей у постановках. Саме там музика і розмови про літературу зводять її з долею. Цією долею став письменник, чию книжку юній Наталії тато колись подарував на день народження – класик Марко Черемшина, або ж доктор права Іван Семанюк. Іван-Марко відразу захопився яскравою і розумною Наталею, проте боявся, що вона відштовхне його: різниця у віці. Але дуже швидко він знаходить ключик до серця вродливої панни: Наталія згадує відтак, що полюбила спочатку те, якими красивими словами говорив і писав до неї, відтак полюбила відчуття того, що її гаряче люблять, а ще відтак – його надійність і те, як він турбувався про її братів. Вона, дівчина, яка юнкою втратила тата, побачила в улюбленому письменникові опору в житті – і не помилилася. «Коли ми одружимося, я покажу тобі Відень, де я вчився. Ми будемо сидіти за столиками з ялинового дерева і слухати музику Штрауса», - так романтично малював їхнє спільне життя Марко Черемшина.

 

А відтак у їхньому спільному домі «оселився» розкішний фортеп’ян, а відтак Наталія була змушена покинути роботу, і на початку їй у великому домі було самотньо. І тоді фортеп’ян чув усе – і її сумніви, і перші страхи, і радощі, Наталія виповідала у музиці все те, що словами навчилася казати не відразу.

 

Як фортеп’ян має чорні і білі клавіші (а без цього неможлива музика), так і життя молодої жінки лише на перший погляд було безтурботним – вийшла заміж за статусного чоловіка, який «любить її без міри», чого ще хотіти? Життя в умовах Першої світової війни. Виклики повоєння. Раннє вдовинство. Відкриття власної курортної справи (санаторій у Ворохті» по багаторічній роботі завершується арештом. Життя під чужим іменем у Коломиї  у фіктивному шлюбі заради порятунку двох чужих дітей. Ходіння по лезу, аби вижити в реаліях нової влади. Чи були в її житті світлі роки? Були, ті, які вона сама освітлила впертою любов’ю до життя і своєю внутрішньою енергією. Її учениця в Коломиї (того періоду, коли Наталія жила під чужим іменем), Володимира Слободян, так характеризує цю сильну  і харизматичну жінку: «Наталя Василівна була людина широкого розмаху, динамічна, жінка великого запасу енергії і натхнення, весела, все усміхнена і життєрадісна» [1].

 

Як тільки Наталія Семанюк повертається до Снятина (кінець сорокових років), вона всі сили спрямовує на здійснення власних мрій. Звучало би може егоїстично, якби ці мрії стосувалися блага лиш для неї самої. Вона мріє про відкриття музею Марка Черемшини (і це стається у 1949 році), і вона мріє навчати музиці. Тоді, з початком заміжжя, вона змушена була відмовитися від улюбленої справи в силу різних причин, зараз же її енергія лиш зміцніла.

 

Ось як згадує про Наталію покутянка Марта Личук у замітці «Наталія Василівна – організатор і засновник музичної школи в м.Снятині»: «Я і моя родина завдячуємо їй за музичну освіту наших дітей. Це за її старанням було відкрито музичну школу в Снятині в 1952 р. […] «Наталія Василівна була людиною ініціативною, веселою, дуже милою в товаристві і щирою, свідомою українкою. Пригадую, як восени 1952 року прийшов наш сусід і сказав, що якась пані зі Снятина переказала, щоб я приїхала в музей М.Черемшини. Я поїхала і дізналася, що відкривають в Снятині філіал Коломийської музичної школи. Першою вчителькою була Ольга Карп’юк, братова Наталії Василівни. Було відкрито лише фортепіанний відділ, а згодом це вже стала музична школа. І дотепер Наталії Василівні завдячують сотні дітей за можливість отримати музичну освіту. Моя старша дочка [Лариса. – авт.] з першого випуску цієї школи і досі працює в ній викладачем фортепіано».

 

Важко стверджувати однозначно, у якому приміщенні була музична школа, створена Наталею Семанюк. Чи поблизу сучасного нам Будинку культури, де упродовж багатьох років діяла музична школа, а чи вдова письменника отримала приміщення не відразу, а тому для занять надала власний будинок з розкішним віденським фортер’яном? На користь цій здогадці два факти зі свідчень сучасників Наталії: по-перше, зарплатню своїй зовиці Ользі Карп’юк Наталія платила з власних заощаджень (а отже сумнівно, що уряд виділив школі, яка не є на балансі, окреме приміщення). А по-друге, на початках єдиним відділом був фортепіанний, а цей інструмент був у домі Наталії і можна припустити, що заняття проводили там, де не стоїть питання про придбання інструменту. У повоєнні роки, мабуть, це було не так і легко, як може здатися на перший погляд. Проте стверджувати щось, не маючи переконливих відомостей ми не можемо, тому це всього лиш гіпотеза.

 

Офіційною датою відкриття дитячої музичної школи є 1956 рік. Дослідниця історії Снятинської дитячої музичної школи і очільниця цього закладу Людмила Порох пояснює: «Справа у тім, що так, наша музична школа має поважну багатолітню історію і як більшість районних шкіл області розпочиналася як філіал. Перші вагомі кроки у цьому питанні зробила діячка Ірина Костинюк, яка у 30-х роках заснувала Музичну школу імені Ф.Шопена. Другий важливий крок зробила Наталія Семанюк, яка заснувала музичну школу у післявоєнному Снятині. Але якщо ми говоримо, коли виданий управлінський наказ про відкриття школи, то це 1956 рік. У вересні 1956 року на підставі наказу №292 від 30 серпня 1956 року по обласному управлінні культури було відкрито Снятинську дитячу музичну школу, яку очолив Печений Євген Митрофанович». Детальні відомості про педагогічний склад музичної школи, відомих випускників та роботу кожного з відділів можна дізнатися у краєзнавчому виданні «Снятинській дитячій музичній школі - 60 років» (Снятин, 2016. Цю працю подарувала у фонди нашого музею Людмила Порох.

 

Історія цього мистецького навчального закладу твориться і зараз, адже з року в рік випускники музичної школи, обираючи свій шлях у мистецтві, надалі відточують ті знання та навички, які отримали в дитинстві.

Кажуть, що заняття мистецтвом – рідко випадкові. Навіть якщо людина не прославиться в професії або з певних причин припинить займатися нею. Як, наприклад, Наталія Семанюк. Про свою вдачу і родину писала так: «Вони дали мені романтичну вдачу. ..Залюбленість до музики, мистецтва, природи». Знаменитою піаністкою Наталія Семанюк так і не стала. Але стала у авангард того, що любила сама: музика, мистецтво. Мріяла сама про музичну освіту – зробила так, щоби у важкі роки дати її іншим. Незнайомим практично людям. Мріяла про літературу, громадську роботу, бути в центрі уваги – створила музей на пошану свого видатного чоловіка. Із яким за життя не завжди розумілися, проте зробили одне для одного все. Він – за життя, вона – після його смерті…

 

А якщо вдуматися про початки, заснування відомих нам установ, закладів культури чи навчання – кожен має свою неперебутну історію, створену самими людьми. І в кожної такої людини, яка засновує щось важливе для суспільства, дуже часто глибоко особисті причини. Тут, на Покутті, коли хочуть сказати про дуже високу якість, добрий результат, кажуть: «Зробив, як для себе». І це цілком не про егоїзм…

 

Іванна СТЕФ’ЮК – письменниця, кандидатка філологічних наук, старша наукова співробітниця

 Снятинського літературно-меморіального

музею Марка Черемшини

 

Авторка висловлює глибоку вдячність за консультації і надані фотографії директорці Снятинської дитячої музичної школи Людмилі ПОРОХ та племінниці Наталії СЕМАНЮК – Надії САМУЛЯК

 

ДЖЕРЕЛА:

1.     Зайшла-Хронович Леоніда. Спогади про Наталію василівну Семанюк-Черемшину». – Допоміжний фонд Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, П-7ДФ, Ф.18.

2.     Личук Марта. Наталія Василівна – організатор і засновник музичної школи в м.Снятині. - Допоміжний фонд Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, П-7ДФ, Ф.25.

3.     Порох Людмила, Чепига Богдан. Снятинській дитячій музичній школі – 60 років. – Снятин, 2016.

4.     Семанюк Наталія. Спогади. Нотатка з 1972 року записок Наталії Семанюк. - Допоміжний фонд Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, П-40ДФ. Передано з родинного архіву Надії Самуляк.

5.     Снятинщина. Історико-Етнографічний нарис. – Снятин, 2014.

 

6.     Тимофійчук Михайло. Міщанське життя Снятина в першій третині ХХ ст.. – Точка доступу: https://karbnik.blogspot.com/2015/06/

 

ФОТО:

 

1.     Евмілія Костинюк та Ірина Костинюк. Фото Їдлі Шміцлера.

2.     Наталія Семанюк зі своїм чоловіком Марком Черемшиною. Фонд музею Марка Черемшини

3.     Перші учні музичної школи, заснованої Наталею Семанюк. Фото з архіву Надії Самуляк.

4.     Перший випуск музичної школи. Фото надала Людмила Порох. На фото є згадана в тексті донька Марти Личук Лариса.

5.     Той самий фортèп’ян у домі Марка Черемшини