ТРИ НЕЗАБУТНІХ РІЗДВА

 

Традиція нам каже: на Різдво уся родина збирається разом, аби зустріти найбільшу радість року – таїнство народження Христа. Проте (а надто – у неспокійні часи) не всі мають можливість зустріти свята так, як звиклося і як ся належить.

 

Так, з настанням Першої світової війни знаний письменник та громадський діяч Марко Черемшина свою дружину Наталю Карп’юківну та її наймолодшу сестру Марійку забирає у село Кобаки, що на Косівщині. Війну він бачить через перебитий дах стодоли – на сусідній через Черемош Буковині ідуть бої, а в самій церкві у Кобаках квартирують «кучмарі», тобто російське військо. Попри всі загрози родина Семанюків і Святий вечір, і Різдво зустрічає.

 

Так, запис від 6 січня 1914 року у «Щоденнику» Марка Черемшини свідчить: «Вечеря світла, але Люся змучена сильно. Місяця вже лиш половина від полудня круг».  Люсею Марко Черемшина ласкаво називає свою Наталю – скорочено від «Наталюся».

Запис наступного дня, 7 січня, лиш подверджує, що святкування було вкрай неспокійним: «7.1. Різдво. Сонце сходяче видно, відтак ловлять його хмари. Тепло. Від часу до часу з-за хмар сонце, дуже рідко в полудне трусив сніг. До Федора Дем. з церкви пішли 3 козаки, відтак один до Николая Кростя і неня чула крик дівки. Сидів там 3 год. з дівкою Курієвою, а від так йшов з нею попідруки при ґаздинях […]».

 

Для громади дивно, що «новоприбулі війська» ігнорують піст пиятикою, безчестять дівчат і чинять всякі розбої, а тому кобацькі люди  чекають, коли вони вже нарешті «гості» уступляться з села. Про це свідчить запис від 8 січня 1915 року: «Ми по обіді пішли до Єлени (рідна сестра Марка Черемшини. – Авт.), а коли вертали, то здибали одного з тих козаків, які передше були у нас і забрали 2 курки. Стрілів ніде не чути. Кажуть, що козаки на Святвечір привезли конем Зеленського бочку горівки з Рибна і тому такі п’яні. Чути, що підуть собі в неділю з села».

 

Новели Марка Черемшини «Коляда» та «Йордан» змальовують викривлення різдвяних традицій під тиском законів воєнного часу та його руйнівного впливу на суспільну психіку: зокрема, у новелі «Коляда» один з найвеличніших гуцульських обрядів – ґаздівське колядування при калачах – використовують для того, щоби підкинути зброю радикалові-просвітянину і в такий спосіб усунути його. Новела ж «Йордан» в апокаліптичному ключі показує обезголовлене село – село, з якого ворог забрав священника і в селі запанував хаос. Головна героїня просить своїх померлих родичів уберегти її від нової реальності в земному світі: «Вборони мене, мій ґаздо», - звертається баба до свого чоловіка «на той світ».

Традиційні знання та культура громади зазнавали утисків і у міжвоєння – головам колядницьких гуртів потрібно було вибирати спеціальний дозвіл від влади, а без нього не могли ходити в коляду (йдеться про двадцяті роки, зокрема), такі ж дозволи потребувалися і для аматорських театральних постановок (одним зі свідчень є лист Марка Черемшини до кобаківчанина Василя Андрука за 6 квітня 1925 року).

Традиційні свята в таких умовах були, поза сумнівом, іншими, ніж у «певні часи». Але вони були і врізалися в пам’ять на усе життя.

Родич Марка Черемшини у третьому коліні, оперний співак Михайло Голинський у споминах описує також одне дуже особливе Різдво, яке він називає незабутнім. Михайло Голинський у часи Першої світової війни був мобілізований до австрійського війська і згодом опинився в Сараєво. А комендантом бараків там був буковинський єврей Блязер (за іншими даними – Ґлязер), котрий шанував наші традиції і часто запрошував українців до себе на гостину, а одного разу надійшла пропозиція відсвяткувати разом Святвечір. Михайло Голинський згадує:

«Нарешті 6 січня о 5-й годині вечора заїхала до нас бричка надлісничого Барвінка. У Ґлязерів нас зустрічала мило усміхнена пані Ґлязерова і запросила до столу. Вішаємо в коридорі наші плащі, шапки, лишаємо снігівці (бо надворі сильна заметіль) […] Серед їдальні – великий стіл. На столі – чудова ялинка, все освічене, стіл накритий буковинською чорнобривою скатертю, а на столі – кутя і інші наші святвечірні страви. В кутку за столом – сніп пшениці, наш «Дід». При столі стояли: джура Глязерів – буковинець, вбраний по-гуцульськи, і троє наших інвалідів з бараків. Побачивши нас, почали співати «Бог предвічний», але не докінчили, помітивши, що ми обидва плачемо. Заплакали і обоє Ґлязерів, і всі чотири колядники…».

 

Розчулення Михайла Голинського зрозуміти нескладно: будучи далеко від рідного Покуття, він через кутю, дідух, ялинку і коляду відчув правдиву радість Різдва і сум одночасно: радість за те, що йому подарували таке свято, а сум – що це все відбувається не на його рідній Городенківщині, а в самому серці війни…

Не менш драматичне Різдво змальовує Ілля Киріяк, виходець із покутського села Завалля. У його романі-сазі «Сини землі» головними героями є громада перших поселенців до Канади. Вони у вкрай екстремальних умовах справляють традиційні свята – Великдень, Різдво, Трійцю, свята з циклу родинної обрядовості. Перебравшись з Покуття за океан аж до Канади, вони були непідготовленими до багатьох викликів – не мали достатнього запасу їжі, теплого одягу тощо, а щоби «заходити у свята» - то на це потрібні, здавалося би, немалі кошти, тож можна обійтися і без традиції. Проте родина Воркунів свято переконана: як би важко не було – традиція має бути дотримана, а хто не відчуває духовного піднесення від рідних традицій – той як мінімум дивний:

«Коли хтось із людей, християн, не переживає, не має й не відчуває того особливого, спеціально-святочного настрою на Святий Вечір, то тому комусь, хоч би він був мудріший від Соломона, бракує, як кажуть люди, одної або й більш клепок у голові». Обрядовий стіл – це той «етнографічний вівтар», навкруг якого все відбувається, і з-поміж усіх страв обов’язковими є кутя та різдвяні калачі: «.. говорила тихонько Єлена, накладаючи страви на сіном і білою скатертю накритий стіл. А Воркун засвітив свічку жовту, воскову, встромив її в поставничок маленький і постави на верх трьох хлібів круглих, що Єлена поставила серед стола. І тихо стало в  хаті, тихенько так, що чути було, як кожне з них дихало»….

Насправді кожен із нас святкує по-особливому: хтось – 25 грудня, хтось – 7 січня, хтось наодинці, хтось – з дружним родом. Хтось з колядниками, а хтось – у окопах війни. Хтось – у пологовому будинку, а хтось – на чужині… І кожен з нас має що сказати про Різдво. В цьому невеличкому дослідженні ми показали вам три погляди покутян на особливе Різдво – один проживав його в рідному, але окупованому селі – Марко Черемшина; інший – у солдатських бараках в самому серці війни – Михайло Голинський; третій же, Ілля Киріяк, спогади покутян-піонерів збирав десятиліттями, аби описати у своєму фундаментальному романі.. І це три дуже різні спогади про Різдво. Що їх поєднує? Як нам виглядає, духовна складова і родинна пам’ять. Бо, як каже один із сучасних афоризмів, «Святкуючи Різдво – не забудьте про Іменинника»….

 

Іванна СТЕФ’ЮК – письменниця, кандидатка філологічних наук, старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, кураторка етнографічного проекту «Спадщина» БЦКМ. Спеціально для «Снятинської вежі»

Ілюстрації:

1.     Марко Черемшина за роботою

2.     Михайло Голинський

3.     Німецькі війська святкують біля різдвяної ялинки у своєму окопі на Східному фронті. Перша світова війна, близько 1915 року.

4.     Картина Василя-Вільяма Курилика «Українське Різдво», 1973