БАТЬКО УКРАЇНСЬКИХ РОБІНЗОНІВ

 

*Ілюстрація - картина Василя Курилика 

Кажуть, що за спаленими мостами відкриваються нові шляхи. Можливо, але не без важкої роботи. Син снятинської землі – Ілля Киріяк - як тільки йому виповнюється 18, емігрує за океан, до Канади, аби створити там нового себе. Відчайдушний вчинок, адже для більшості трудова еміграція за океан – це точка неповернення, де все потрібно починати спочатку.

 

Народився Ілля Киріяк 29 травня 1888 року  у селі Завалля Снятинського району. Якби описати його життя одним реченням, то все як у казці: від чорноробочого  до ректора Інституту імені Михайла Грушевського. Проте нескладно здогадатися, що зоряний шлях був тернистим, адже за океаном, не маючи стартового капіталу, а один лише гострий розум – вибудувати кар’єру цілком не легко.

Ще в молодших класах Заваллівської школи хлопчина часто чує на свою адресу побажання, аби він продовжив навчання у гімназії. З одного боку, він і сам цього хоче, бо вихований у родині радикала-просвітянина, а з іншого боку, йому гірко усвідомлювати, що батькам освіта Іллі – не по кишені. Допомогу несподівано пропонує вуйко Юзьо, який бере Іллю за свого і забезпечує йому навчання – «шість кляс народної школи та школу доповняючу». Далі між татом і вуйком Іллі Киріяка настає конфлікт принципів: батько був прихильником січового руху, радикальної партії, вуйко Юзьо ж – прибічник традиційної урядової лінії, оскільки заступав очільника громади, а в очах «старої влади» просвітництво і заклик до розбудови України – це неблагонадійність. Ілля стає на сторону батька, змушений покинути вуйка, хоча й хотів продовжувати навчання.

На початку ХХ століття в різних колах можна було почути мандрівні ідеалістичні оповідки стосовно казкового краю – Канади –де на людину чекають нові можливості, варто лише зважитися на переїзд. Оголошення про кораблі, що можуть відвезти до "Нового Світу", рясніють і у пресі. 

                        Фото з фондів Чернівецького обласного краєзнавчого музею

 Ілля відважується, у цілком юному віці – він перетинає океан вісімнадцятирічним. Проте культивований еміграційними агентами образ «краю необмежених можливостей» суттєво відрізняється від того, що юний Ілля переживає насправді. Він приїхав до Канади за можливістю вчитися, але спочатку його чекає виснажлива фізична робота, щоби хоч якось зачепитися.

Дослідник Іван Боднарчук пише: «Чужині потрібна була праця його рук. Чужина вчить людину дивитись на справи реально. Киріяк мріяв про школу підвищення освіти, а тут треба було думати про щоденний хліб як необхідну першу потребу. Довелось йому працювати на різній роботі: на залізниці, при каменоломах, в копальнях, в лісі чи при трачках: копав канали, працював у друкарні».

                              Працівники заокеанських шахт. 

             Світлина з колекції Романа Ризюка, село Іллінці

Увесь робочий тиждень йшов на заробляння грошей, проте неділю Ілля Киріяк витрачає на духовність і  самоосвіту – багато спілкується зі своїми земляками-українцями, записує їхній фольклор, еміграційні історії та досвід освоєння «гамерицького краю». Омріяну освіту він починає здобувати у Канаді аж після тривалого періоду самоосвіти – спочатку вступає до вчительської семінарії для іноземних студентів у Вегревілі, згодом через матеріальні труднощі припиняє навчання, а відтак закінчує учительську семінарію Кемроза  у 1919 році (а приїхав він до Канади 1906 року). Так, він задуму до реалізації цілі минуло тринадцять важких років.

Одна з перших його робіт за спеціальністю – викладання в народній школі «Шипинці» в Альберті.

Вартує також зазначити окремо про методичну роботу Іллі Киріяка – його працю «Начерк плану науки українознавствадля українських шкіл», котра вийшла у Саскатуні в 1937 році. У його методичних рекомендаціях – як зберегти українську ідентичність юнацтва (починаючи від імені і завершуючи мовленням та читацькими смаками). 

  Скромний і працелюбний, як бджола, він використовує щонайменшу можливість стати успішним. Іноді працювати доводилося по 20 годин. Згадував, що ніколи  не міг зрозуміти сенсу в тому, щоби лежати і марнувати днину, адже кожен день – це для чогось. Як це – просто лежати?

Під час роботи в друкарні пробує писати. Зібрані за цей час еміграційні історії та власний досвід раптом заговорили в ньому.

Писав вірші, повісті та оповідання, але твір усього його життя – роман-сага «Сини землі», в центрі зображення якого – справжні українські робінзони. Ті перші піонери Канади, які заснували маленьку Україну за океаном.

Магістр Юрій Стефаник, виголошуючи промову у Едмонтоні на честь українців, сказав про цю знакову сагу так: ««… я не знаю нікого, хто ґльорифікував би їх з більшою силою, ніж видатний український письменник Ілля Киріяк у своїй трилогії «Сини землі». І то правда – Іллі Киріяк присвятив цьому творові усе житті, матеріали збирав 20 років. А звернувшись у післямові до читача, скромно сказав:  якщо я чогось ще не згадав – то ви вибачте мене, моє єдине і щире бажання було зобразити усе як є….

Феномен роману «Сини землі» в тому, що всі три аксіологічні виміри роману – історико-фактологічний, соціокультурний та власне літературний – витворені практично автономно від тогочасного літературного середовища України чи Канади.

Дослідниця Віта Деренько висловлює слушну гіпотезу стосовно того, що ж мотивувало Іллю Киріяка професійно зайнятися літературою, а зокрема – дискусія, розбурхана статею М. Петрівського «До молодих канадійських літератів», котра побачила світ у «Громадському Голосі» 1921 року, у якій йшлося: « Казати, що в нас нема своїх письменників – це факт, але сказати, що в нас нема здібних людей, що могли би бути ними, не можна».  Науковиця зазначає: «Завдяки цій статті «Український Голос» 20 липня 1921 р. започаткував сторінку для молодих літераторів «Літературні проби», де публікувалися й художні твори І.Киріяка. Крім того, стаття М. Петрівського ініціювала дискусію, в якій взяли участь Іван Данильчук («Український Голос», 13.12.1922), Аполінарій Новак («Український Голос», 20.12.1922), В. Бабієнко («Канадійський Фармер», 21.12.1922), М. Петрівський («Український Голос»,17.1.1923) та ін. В останній із них М. Петрівський наголосив на необхідності створення письменницької організації й видання альманаху. Розглядаючи літературу як засіб протистояння асиміляції, він пише: «Маючи нераз нагоду учити українських дітей, я бачив як чужими є для них твори європейських українських письменників. Для них сама Україна річ абстрактна, а тисячі з них навіть не чули такого слова. Ради наших дітей повинна бути література, відповідаюча новому устроєві життя, література, в якій кожний себе знайде. Наша молодіж таку літературу читала би і розуміла. Така література витворить традицію для виростаючої генерації. Цему не порадять європейські письменники, ні ті, що думають і живуть галицьким життям, а це можуть зробити лише молоді літерати, котрі тут виросли і розуміють молодіж і її світогляд. Крім того, наші письменники своїми творами мали би не малий вплив на загальну українську літературу». Дискусія і її результати надихнули І. Киріяка на активну літературну творчість». Детальніше про це можна прочитати у статті Віти Деренько «Літературна творчість Іллі Киріяка – найвище художнє досягненняукраїнського художнього слова в Канаді»

«Сини землі», роман-сага про «покутських робінзонів», котрі перетнули океан і збудували «країну в країні» - ця книжка дуже довго йшла до свого читача. Публікувалася вона Канаді, щоправда – частинами (1939, 1945). 

Киріякові запропонувала тодішня радянська влада, точніше окремі діячі,  видати роман і тут, у старому краю. Проте співпрацювати з комуністичним режимом Ілля Киріяк не забажав. Автор заокеанського бестселлера (можливо і через свою позицію) практично невідомий в Україні.

Перевидана трилогія аж видавництвом «Світ знань» у 2018 році, видання вийшло надзвичайно добротним, з ілюстраціями Вільяма (Василя) Курилика.

Мова твору, його глибока фактографічність, колористика - усе це є своєрідною машиною часу для читача, який хоче заглянути в інше покоління і пізнати невідомий йому досвід земляків. 

Чи можливо стати на ноги за океаном, маючи з собою лиш трохи зерна і реманенту, кілька голів худоби і мізер грошей? Чи можливо зберегти себе там, де ти - чужинець? Чи можливо почати спочатку життя тоді, коли доля загнала у глухий кут? Відповідь - під палітуркою....  

Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук,

 письменниця, старша наукова співробітниця

 Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини