СТЕФАНИКІВСЬКИЙ СПРОТИВ: ЩО ЗА ЦИМ СТОЯЛО

 

Про свою любов до людини з усіма її болями і пристрастями Василь Стефаник говорить як у ранній, так і в зрілий періоди свого становлення. «Люди під вагою такої любові калічіють», - звіряється він у одному з листів. Живучи у доволі непросту епоху – злам двох століть – Василь Стефаник стає не тільки очевидцем суспільних змін, а і гостро критикує тих своїх сучасників, які дбають за індивідуальний успіх, проте залишаються глухими до суспільного болю. В листі до Ольги Гаморак Василь Стефаник характеризує інертну інтелігенцію «…як череду патріотів скастрованих, що пливають по морю «болю всенародного» як кавалки дерева і не мають ні свого болю, ні всенародного не чують».

 

Фактично на очах Стефаникових ровесників ідея соціалізму зазнає своїх ідейних метаморфоз. Проте вона письменникові віддавна чужа, про що свідчить лист до Вацлава Морачевського (1896), де Василь Стефаник описує краківське середовище: «Я тутки ні з ким не сходжуся, часом з яким соціялістом, але їх я не люблю. Усі вони виглядають на людей, що карієру собі кують – з патосом, з недолею людською на язиці». Тому й не дивно, що коли в ХХ столітті ідея соціалізму чимраз більше вкорінюється в політичних колах – Василь Стефаник воліє триматися осторонь.

 

«Так, Стефаникові і соціялізм, і комунізм були чужі – інтуїтивно. А ще – він не хотів бути тим «галицьким хрунем», пристосуванцем, який стрибає з партії в партію», - пояснює стефаникознавець, літературний критик Євген Баран.

 

У 20-х роках Василеві Стефаникові уряд УРСР (зокрема, Народний комісаріат освіти) призначає довічну пенсію. Як зазначає син письменника, Юрій Стефаник у книзі «Роздуми про батька», Василь Стефаник не зразу погоджується – його практично вмовив Лев Бачинський. Хоча, як свідчать ті-таки листи, фінансове становище Василя Стефаника у 20-30 роки було доволі скрутним, тож на перший погляд дивно – чому ж він так неохоче погодився на грошову допомогу від держави.

 

Прямих згадок у самих листах про згадану вище пенсію ми не знайшли (можливо, Василь Стефаник волів не обговорювати це). Опосередковані згадки є у листах Юрія Стефаника до родини. А ще саме зі спогадів Юрія Стефаника дізнаємося, яким чином події розвивалися далі до сумнозвісного 1933: «Починаючи з 1930 року, зв’язки Стефаника з більшовицькими володарями Наддніпрянщини дедалі слабнуть і розходяться. Колективізація села, голод і нарешті масові розстріли та самогубства українських культурних і політичних діячів спричиняють розрив. […] У 1933 році Стефаник листом до народного комісара освіти відмовляється від досмертної пенсії, але лист закінчує так: «А прихильником Великої України все був і буду».

Після того, як Василь Стефаник публічно відмовився від грошових виплат від держави, митрополит Андрей Шептицький клопочеться про те, щоби Церква виплачувала Стефаникові таку пенсію. Василь Стефаник прийшов до каси, взяв ту суму (приблизно 150 рублів), причому попросив видати йому найдрібнішим номіналом. І… роздав бідакам на майдані.

 

… Що мав відчувати інтелігент, який вийшов із ґаздівського середовища (а його тато Семен був поважним господарем), коли найкращих господарів стали називати ворогами народу і куркулями? Коли їх стали витравлювати з сіл і морити голодом? Коли під гаслами рівності на п’єдестал виходить посередність, а всіх решту вимагає урівняти з нею? А що мав відчути письменник, коли викрали і розстріляли Г.Косинку, довели до самогубства М.Хвильового, і .. довели до абсурду дійсність?

Голодомор – це, напевне, найбільша і найболючіша пляма на суспільному тлі ХХ століття. І мала вона виразний партійний почерк – тої самої партії і того самого режиму, до якого Василь Стефаник не хотів мати щонайменшого стосунку. Поки був живий…

 

Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук, письменниця, Старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини