СПОГАД ІВАНА ФЕДОРАКА ПРО МАРКА ЧЕРЕМШИНУ

 

Сучасник «Покутської трійці» - вчитель-ентузіаст та письменник Іван Федорак (Іван Садовий) – в історії краю відомий тим, що пропагував саме українську освіту і українське слово. Народився у Іллинцях, працював у Русові. Через його самозречену діяльність у 20-30-х роках Русівська початкова школа була єдина на Покутті, де навчання велося українською. За  свої погляди був під пильним контролем влади, а в 1947 році разом з родиною висланий до Караганди, де у 1954 році він помер.

Писати художню літературу Івана Федорака заохочували Марко Черемшина та Василь Стефаник. У нашому музеї зберігся машинопис документу «Спогад про Марка Черемшину», автор спогаду – Іван Федорак. Далі подаємо текст без змін (окрім пунктуаційних правок)

 

«СПОГАД ПРО МАРКА ЧЕРЕМШИНУ»

Сонце продиралось крізь мряку, хоч минав травень. Швидке колесо велосипеда несло мене селами в Снятин. Може не так швидке колесо, як сила мого віку натискала на сталеві педалі, і воно не дармувало під моїми дужими молодими ногами. Перед Видинівською залізничною станцією мене зупинили жандарми.

– Хто ви такий? Спитав один з них і наче наскрізь пройшов мене своїм зором.

Я вийняв з кишені довідку і подав її жандармові. Жандарм переглянув документ, і, повертаючи його назад, лаконічно сказав:

– Вертайтеся назад, я сьогодні через залізничний шлях не пропускаю нікого.

Я задумався: мій шкільний інспектор дав мені триденну відпустку. За ці дні я мав позбирати виготовлені директорами шкіл монографічні матеріали сіл,  і за три тижні мав зредагувати цей матеріал і видати його книгою під заголовком «Монографія Снятинщини». Залишалося ще декілька сіл, аж тут якась несподівана і загадкова перешкода. А загадкова вона тому, що в моїй присутності пропустили декілька селян з косами, а для мене становлять якісь труднощі. Розповів, що маю пильну справу, але не помогло.

 – Зайдіть до станцію до коменданта, - порадив один із них.

Так я і зробив. На маленькій залізничній станції сиділа якась миршавенька постать і тупо гляділа на рейки. Мої кроки порушили її, бо скоро підвелась на свої каблукуваті ноги, а рибʼячі очі неспокійно замигали.

Я знову повторив завдання своєї подорожі і вручив довідку громадського уряду. Рябенька постать довго вдивлялася в мою довідку, без потреби поправляла завішену через плече торбу. Не озиваючись до мене ні словом, обернулася спиною, залишила мене самого і зникла у дверях. Вздовж рейок вешталися якісь люди у військовій формі. Двоє залізничників сперечалися мж собою, котрим саме поїздом має сьогодні переїжджати румунський король до Варшави. Я догадався про причини моєї затримки. Надійшов якийсь жандарм, забрав мій велосипед і запровадив мене до почекальні. Незабаром з Коломиї надʼїхав поїзд і двоє жандармів попросили мене до нього. Замість квитка один з жандармів держав у руках нагана. Коли ми опинилися в вузькій переділці, жандарм з наганом заявив поважно:

   – В імені Речі Посполитої ви арештовані!

Я мовчав. Мене злила жандармська твердолобість, бо я ж зовсім не збирався перевертати поїзду, яким мав їхати якийсь там румунський король, ще більше злило мене, що мої добродії перекреслили мій план. Не було з ким говорити, я мочав. Вони, певно, запровадять мене до шкільного інспектора, ну і перевірять ідентичність моєї особи і пустять мене, – так подумав я.

Злостило теж і те, що безпотрібно оставили колесо на станції. Поїзд мчав скоро, а вздовж рейок мигали військові уніформи. За кільканадцять хвилин поїзд зупинився на Залучанській станції. Один жандарм ішов попереду, я за ним, а за мною ще жандарм з наганом.  Я був обезпечений. Перед вокзалом не було ні одної дорожки і ми пішли пішки. Вели – наче справді якогось злочинця. Небо захмарилось. Почав сіяти дрібний дощ. Я робив великі кроки  часом ставав на жандармські пʼяти, щоб скорше добитись до бюра інспектора і таким чином покінчити з непорозумінням. Замість звернути у першу довгу вулицю праворуч, яка вела до шкільного інспектора, «анголи-хранителі» звернули в інший бік в напрямі лікарні.

Я зупинився  і сказав:

– До шкільного інспектора не сюди дорога.

– Сюди дорога до тюрми, – буркнув жандарм з наганом. Я нечемно розсміявся на всю вулицю.

– Якщо посидите собі в тюрмі кільканадцять днів, тоді перестанете сміятися, – шкільний інспекторат забезпечить вас дійсними службовими документами, – налякав передній жандарм і рушив з місця.

Жандарм з наганом радив мені йти спокійно, і не філософствувати. Йшли гуськом. Знайомі минали нас  здивовано оглядалися. Але коли поминули суд, а там на судовому подвірʼї і тюрму, я відітхнув свобідніше. Мене злостив жандармський садизм: що, замість зайти до інспекторату затишньою вулицею, навмисне вели мене багатолюдною вулицею, щоб тим родом дошкульніше упокорити мене. Раптом розчарування. Перший жандарм увійшов у двері магістрату, над яким взносився ратуш.

– Тут не інспекторат, –  зауважив я.

– Тут тюрма, –  пояснив жандарм з наганом, – вперед, –  прошепотів.

Перейшовши вузький магістратський коридор і подвірʼя, жандарми зупинили мене перед якимсь відокремленим будиночком, що притулився до магістрату. Двері відчинилися, і я опинився в темній, брудній келії з малими ґратами вгорі. Всю мою істоту розпирала злість. Я ходив нервово по вузькій келії, наче дикий звір у клітці. Потім сів на тюремні нари і поважно задумався, хто має мене рятувати. Завтра кінчиться моя відпустка і я за всяку ціну мушу бути в школі. Без довгих вагань я вирішив повідомити про мій арешт Черемшину. Вийняв з кишені нотатник.

 

«До Вельмишановного Пана Др.Семанюка Івана

З приводу браку т.зв. особистих документів, арештували мене і посадили в Снятинську магістратську тюрму. Якщо маєте час і терпеливість, інтервенюйте, будь ласка, в моїй справі, де треба. Федорак».

Вчепився залізних ґрат і ждав. На подвірʼї вешталися різні магістратські робітники, але знайомої людини не було. Згодом переходив подвірʼя кремезний пожарничий сторож з мідяним блискучим півмісяцем на голові. Кивнув на нього пальцем і просив занести записку на вказане місце. І знову сів на тюремну прічу. А згадавши, що ця діловита людина (Черемшина) вгинається під тягарем важкої роботи і посмів я потурбувати її своєю дрібною справою, почав жаліти над своїм нерозважним вчинком. Мов на екран виринає ця невтомна постать перед моїми очима, яку знав ще за австрійських часів.

Стефаник і Черемшина – це нерозлучні друзі, це оборонці селян. На різних зборах та на різних вічах, нарадах часто бачив їх обох.

Стефаник завжди в темному одязі, високий, стрункий, з шпаковатою та стриженою в клин борідкою, з нервовими рухами та бистрим поглядом, а Черемшина низький, приземкуватий, в ясному одязі з високим чолом та вдумливими очима. По вічах ходили за ним селяни, наче курчата за своїми квочками; як не на подвірʼї, так  в хаті Стефаника роїлось від селян, так теж і в бюрі Черемшини, який тішився славою найсильнішого та найсоліднішого юриста, було завжди повно селян. Як член товариства «Взаємної помочі», я часто заходив до нього і в справі покривджених учителів. Черемшина ввічливо приймав, пильно слухав мене. Пригадався такий випадок.

Якось звільнили одного вчителя з роботи. Справа була доволі заплутана. Але в неї втрутився Черемшина і згодом вчителя прийняли назад до роботи. А коли ми з головою товариства за довгу і важку працю хотіли вручити йому гонорар, він дуже образився  і заявив:

– Якщо маємо жити в згоді, ніколи не підходіть до мене з такими поганими намірами.

Не лише від вчителів, але також і від бідних селян Черемшина ніколи не брав плати за різну юридичну допомогу, хоч інші працівники веліли собі перше поставити гроші на стіл, аж опісля бралися до поради Бували і такі малосовісні працівники, які своїх клієнтів вводили в блуд. Вони запевняли, що справа виграна, а в дійсності виходило навпаки. Черемшина не з тих був. Своєму клієнтові говорив він щиро  і ясно, і майже ніколи не помилявся в своїй юридичній діяльності. Селяни вірили йому і беззастережно любили.

В памʼяті виринув ще один випадок. В одному з альманахів я надрукував під псевдонімом своє невеличке оповідання. Черемшина довідався, що я автор, і запросив мене поштовою листівкою до себе:

«Пане Докторе! Зайдіть, будь ласка, при найближчій нагоді  (у важливій справі) до мене. Семанюк».

Ці запросини дещо заінтригували мене. Я намагався згадувати – що саме за важлива справа, одначе з того нічого не вийшло. Якщо це загальновчительські справи, то Черемшина запросив би до себе голову товариства, а не хвіст.

В декілька днів після цієї листівки, ідучи по вчительську зарплату, зайшов до бюра Черемшини. Черемшина сидів біля свого темного бюрка за якимись актами. Декілька клієнтів порозсідалися на кріслах, а його конціпієнт щось скоро писав. На мою появу Черемшина всміхнувся, простяг свою руку, вказав на крісло і озвався:

– Будьте вибачні, одну хвилинку.

Опісля, зложивши дбайливо акт, встав.

– Вибачте, що я вас турбував. Довго вас не задержу. Але перейдемо в іншу кімнату.

Перепросивши своїх клієнтів, відчинив то одні, то другі двері і пропустив мене як свого гостя вперед.

Його особиста кімната була надзвичайно чиста, а не пересадно, гармонійно вложена мебель, пестила око. Особливо гармонізувала прекрасна темна шафа з скляними дверима, у  які визирали різнокольорові оправлені книжки.

– Сідайте, та будьте гостем, – сказав Черемшина і відсунув крісло.

Був сердечний, ввічливий, трактував папіроскою, хоч сам вже не курив, і розвів бесіду на літературні теми. З цього приводу, як селюх, був я радий, і висказав свій погляд на літературний напрям та на деяких письменників. Коли я перестав говорити, по устах Черемшини промкнувся чистий усміх, а його ясний зір звернувся до мене:

– Ви, може, і не здогадуєтесь, чого саме і попросив я вас до себе?

– Не здогадуюсь,–  відповів я дещо збентежений,  пильно подивився на цю гарну людину з великою письменницькою славою, яка ввічливо залишила в своєму бюрі пильні діла і запросила до свого приватного мешкання.

– Я з задоволенням прочитав ваше оповідання, сказав Черемшина, - і на тому дозволяю собі сказати декілька своїх зауважень:…

Мені зробилося млосно, заблимав очима і наївно відповів:

– Мале непорозуміння, пане докторе, я не писав цього оповідання. – Але зараз я мусив признатись, бо Черемшина вже знав мій псевдонім.

До живого я був обурений на редакторську нечемність. На устах Черемшини задрижала добродушна усмішка:

– Вибачайте, що так просто, але зате відверто заговорив. Ми не діти. Цим оповіданням зацікавився я  редакція не зрадила ваш псевдонім легкодушно, зрадила його на моє прохання, псевдонім остається далі таємницею. Про це запевняю вас. Про що саме мені ідеться? Мені йдеться про те, щоб спонукати вас до дальшої праці в цім полі.

Письменник, проїхавшись по романтизмі і засудивши декадентизм, хвалив реалізм і радив мені йти по цій простолінійній стежці. Відтак розгорнув цілу плеяду письменників, радив студіювати Франка, Коцюбинського, Горького.

Довше зупинявся над такими питаннями, як індивідуалізм, скали сюжетів, позитивізм, психологічний аналіз, а передусім – композиція.

Коли я зайшов до нього, почав аналізувати згаданий альманах, вишукавши мж книжками, дошукався в моєму скромному оповіданні контрастичного символізму і радив оберігатись його.

Слова Черемшини плили гладко, мелодійно, в кожному слові відчувалась щирість, добродушність. Хоч як бажалось мені слухати розумних слів цього знаменитого письменника, все ж таки уважав на чемність відійти та подякувати за незаслужену увагу до моєї зовсім буденної та непомітної особи.

Я вже брав за клямку дверей, як Черемшина поставив свою руку на моє рамʼя, подивися дивним поглядом у вічі і маркантно зазначив:

– Не заслуховуйтеся надто в гасло теоретиків «Мистецтво для мистецтва», бо ж це безплідна гра слів, яка не дає народові жодної користі. Студіюйте Франка, Коцюбинського, Горького.

-         Мені ніяково, пане докторе. Я не аспірував ніколи і не аспірую, на якогось там письменника. А якщо часом візьму перо до рук, то от так собі, ніби сільський аматор, що виступає на сцену і пробує своїх сил.

Черемшина стиснув мою руку і, наче не дочуваючи слів, закінчив:

– Напишіть, –  порадив на закінчення він, - дещо про звільнених з роботи. Заходьте до мене в неділі або свята. Поговоримо, посперечаємося, а часом  і полаємося.

 

Від Черемшини відійшов я в бадьорому настрою. Його простота, його надзвичайна чемність та щирість вхопили за серце. Я вичув всією своєю істотою, що народна справа лежить в його всім своїм тягарем на серці. Я вичув теж, що Черемшина є великим приятелем не тільки селян, але і таким самим приятелем вчителів. Про літературну працю говорив він з відданою любовʼю  та радів її здобутками. Мііж іншим, маркотно підкреслив: «Літературного сміття нам не треба, - додав, - але письменників, що пишуть для простого люду, поважаю».

Так роздумуючи над цією гарною людиною, поглянув на годинник. Добігало вже дві години часу, як вислав свою записку.

-         Або десь виїхав на провінцію, або заступає своїх клієнтів в суді, - гадалося мені.

Небо затягнулось густими хмарами. Бляшані магістратські ринви виспівували  довгу та монотонну мелодію.

Раптом від цих роздумів мене розбудив пронизливий скрегіт заржавілих дверей. До келії увійшли Черемшина, в темному дощівнику, а за ним огрядний комендант повітової жандармерії.

– То ви аж до того докотилися, що починаєте валятися в тюрмах? – спитався здавленим голосом Черемшина, а його поблідлі уста задрижали, рамена піднялися і впали.

Обличчя посіріло, а його грубі короткі пальці стискали парасоль, з якої скапувала вода. Візита Черемшини зробила на мене сильне враження. Здавалось, що від присутності Черемшини наче просвітлішала  камера, а її стіни розсунулись.

– Вітаю вас, пане докторе, та одночасно вибачайте за мою нечемність, що не можу попросити вас спочити в своїй гостинній, - намагався влагіднити своє хвилювання.

– Виходьте, будь ласка, – сказав Черемшина, звертаючись до мене. Перейшовши подвірʼя, зайшли ми до якогось магістерського бюра. Черемшина перепросив службовця, що сидів за широким столом і куняв. А коли опинились в залі самі, Черемшина велів розповісти про свою загадочну пригоду. Після короткого пояснення справи Черемшина звернувся до коменданта жандармерії з такими словами:

– Невже ж не можна було телефонічно поладнати цієї справи в шкільному інспектораті? Де тут такт? Де логіка? – питався Черемшина, стоячи перед комендантом наче твердиня правди, суровистою повагою. Вчитель провинився в тому, що не носить при собі належних документів.

–Всі громадяни носять їх!

– Чи було де таке положення, щоб такі документи носити з собою? – перебив Черемшина.

Комендант кашельнув, ніби хотів позбутися хвилевого замішання, потер свій коротко-перкатий ніс, вимушено всміхнувся і намагався пустити справу в жарт.

-         Пан вчитель відбув сьогодні непередбачену екскурсію. Вона йому не зашкодить і цієї ночі легко спатиме.

Черемшина гнівно зморщив чоло.

Відтак звернув свій зір на мене і, болісно всміхаючись, сказав:

– Уявіть собі, пане докторе, що сьогодні добавочного «пріма апріліс» [1 квітня – І.С.].

Повітовий жандарм простяг до мене руку, всміхнувся, ніби вкусив гркий горіх, і повздержливо процідив:

– Так і уявіть собі, пане, як запропонував пан меценас.

З магістрату йшли ми мовчки. Обличчя Черемшини було бліде, втомлене. Він помітно хвилювався, обурювався. Я почувався до вини,  не наважився порушити мовчання. Прохожі без огляду на національність глибоким уклоном стрічали Черемшину. Тоді відчув я,  яку беззастережну пошану потрафила здобути собі ця людина своїм тактом, своєю чесною та відданою працею народові.

Перед будинком Черемшини я зупинився і довго мʼявся, вишукуючи слова, щоб подякувати цій людині.

– Облиште формальність, подякуйте мені своїм реальним нарисом про сьогоднішню гидку пригоду, який сподіваюсь незабаром побачити на шпальтах якого-небудь журналу з тим застереженням, що там не буде згадки про моє імʼя, - сказав Черемшина на прощання.

Я приобіцяв автоматичне. Черемшина ніяк не погодився пустити мене серед поганої погоди під ніч додому і радив переночувати в нього. Одначе з огляду на шкільні обовʼязки, я цього не міг зробити. Селянин з суміжного села, який в тому моменті надʼїхав рослими кіньми, виручив нас. Черемшина виніс з своєї хати парасоль і подорожну бунду. Парасоль я забрав, а від бунди таки відмовився.

Отаким був Черемшина як громадянин.