ЯКЩО БЕЗ ЖАРТІВ

 

Одне з оповідань Леся Мартовича, котре класифікують як гумористичне, зображує доволі нетиповий сюжет - смертельно хвора Анничка вирішує висповідатися перед своїм шлюбним чоловіком Андрієм і розповідає йому про всі гріхи - від дрібної крадіжки і до постійного перелюбу.

Як каже традиційний припис, людина, котра відчуває наближення смерті, повинна "просити прощі" - тобто вибачитися перед рідними і попросити у них благословіння на легку смерть. Навіть якщо суттєвих прогрішностей людина не має, прощі вона всерівно просить, хай навіть символічно. Зокрема, такий елемент обряду підготування до смерті читаємо у новелі Марка Черемшини "Карби": бабка просить пробачення у свого внука тричі за усвідомлені і неусвідомлені провини, і розповідає внукові навіть те, як без дозволу брала хмиз із панського лісу.

Гуцулія по сьогодні зберегла унікальний обряд "прошші предчіт", що в перекладі з діалектного означає "прощення праправнучати": прапрабабка чи прапрадідик виповідають дитині всі прогрішності, тричі просять вибачення, а дитина символічно вмиває їм обличчя водою і так ніби "очищає" совість. Обряд не є замінником церковної сповіді, оскільки, як правило, порядні ґазди справно ходять до церкви і сповідалися за свій вік не раз. Але символізм обряду у тому, що перше покоління роду ритуально пробачає останнє - четверте - аби "закрити гештальт" земних гріхів і прогрішностей.

У "Грішниці" Леся Мартовича значно спрощено, але відображено саме цей обряд - родинна сповідь перед смертю, прошші. Чому спрощено? Бо сповідається Анниця не праправнучаті, а рідному чоловікові.

Це дуже дивна розмова. Вона йому розповідає, що усе життя любила Івана і звела його дружину в могилу, а чоловік їй відповідає, що марить вона, бо здорова би до себе такі тривоги не підпустила. А ще відповідає він їй, що не відчував ніколи себе нещасним, бо навидить, тобто любить її, а ще вона добра господиня. І йому цього достатньо.

Це чесна розмова - можливо, через те, що жінка відчуває смерть. Постійно повторюючи "ти не можеш мене любити, я грішна", вона виговорюється і душевно зцілюється.

Якщо врахувати ритуальний фактор - важливість довірливої розмови перед смертю - це оповідання окрім усталеного гумористичного можна розглядати в інакшому ключі - психологічному. Як видно з розмови, чоловік Андрій добре знав, що його дружина має стосунки з іншим і любить його. Ми розуміємо, що такий тонкий момент не був рідкісним у тогочасному супільстві - особливо, що стосується пар, які одружилися ледь не дітьми, фактично не знаючи одне одного. Анничка наважилася на гріх, якщо виходити з норм традиційного суспільства: вона назвала речі своїми іменами. Не проговорила б - не була би грішниця?

Це оповідання трагікомічне, як нам виглядає. Комізм полягає у гротескній сліпоті чоловіка (він увесь твір себе і дружину переконує, що головним у їхніх стосунках є те, що вона - надійна в роботі і без неї йому робота не береться. Знов-таки алюзія на творчість "Марка Черемшини", де Шепитарюкові кажуть, що в його хаті ревізор дружину спокушає, а він не вертається додому, бо не має на кого вівці лишити, а то маєток.

Трагічність ситуації у хиткому виборі між матеріальним (господарювання) і особистим, духовно-душевним. Герої твору вже давно зробили свій мовчазний вибір, а тепер просто чесно про це поговорили...

 

 

Іванна СТЕФ`ЮК (ОЛЕЩУК) - старша наукова співобітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, кандидатка філологічних наук, докторка філософії у галузі філології, кураторка етнографічного проєкту "Спадщина" БЦКМ, письменниця

Ілюстрація: картина Марти Бельмеги (Пітчук)