ЗБИТОШНИЙ ГЕНІЙ ЛЕСЯ МАРТОВИЧА

12 лютого 2021 року виповнюється 150 років від дня народження українського письменника Леся Мартовича. Дослідники небезпідставно вважають, що відомі на сьогодні майже 30 творів Леся Мартовича, ймовірніше за все, не дають повної уяви про його творчу палітру: деякі з новел, можливо, були втрачені, деякі – недописані, а деякі.. не записані. Першим про «подвійне життя» Мартовичевих творів – письмове і усне – сказав у автобіографічних замальовках у 1929 році Василь Стефаник: «Ще й тепер серед його знайомих і приятелів ходять його оповідання, які він компонував, не записуючи їх ніколи. Добре було б, щоб його приятель Лев Бачинський списав з памʼяті тоті бродячі оповідання» («Василь Стефаник у критиці і спогадах»).

Як ми вже говорили, зі знаменитої трійці Мартович став відомим найшвидше. Василь Стефаник зізнається: були такі моменти, що яскравий талант товариша пригнічував його і сіяв сумніви у власних літературних силах: «Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто параліжував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник».
Мабуть, чималу роль у цьому відіграла не тільки сама літературна майстерність, але й харизматичне читання текстів. Лесь Мартович був улюбленцем будь-якого товариства, в якому опинявся, оскільки його жести були по-театральному влучні і дозовані, гумор – яскравим і на межі з хуліганством, вдача – сміливою, а міміка – теплою. Не знаємо достовірно, наскільки точними є спогади Наталі Семанюк про те, як вона познайомилася з Лесем Мартовичем 1914 року у Львові (деякі наведені нею факти аргументовно ставлять під сумнів дослідники Роман Піхманець, Роман Горак). Проте у саме цьому спогаді Наталія детально описує харизматичну Мартовичеву вдачу. Як відчула вона з першого знайомства – це людина, за іскристим сміхом якої ховається мовчазна боротьба. З бідністю, хворобою, рутиною. Хто знає, як би високо злетіло літературне імʼя Мартовича, якщо би приземлені турботи не затискали в лещата його душу? Питання, вочевидь, риторичне.

Всі три письменники – Марко Черемшина, Василь Стефаник та Лесь Мартович – знайомі ще з Коломийської гімназії, де вони навчалися. Лесь Мартович запам`ятався гімназистом кількома речами: він постійно читав, мав живий розум і яскравий, аж трохи їдкий гумор. Прибічники зодіакальних портретів, звірившись з датою народження, скажуть: «Типовий Водолій». Власне, Мартовичевий гумор переходив у їдку сатиру не просто так, це була захисна зброя. Або коли хлопець відчував, що його зневажають, або коли його щось сильно розчарувало, або коли йому страшно. В інших ситуаціях він був щирою душею товариства. Мартовичеві жарти було передбачити вкрай важко, як і його збитошні витівки. Його в цьому дуже розумів Марко Черемшина (Іван Семанюк), бо в його очах також частенько танцював збитошний чортик. До пори – до часу Семанюк маскував це за серйозною мімікою, але близькі друзі знали, який він насправді. Тому-то Мартович з його витівками багато в чому був суголосний Черемшині, хоча аж кревними друзями вони навряд чи були.
Василь Стефаник – людина делікатна і серйозна, не завжди був у захваті від Мартовичевих витівок. Як слушно зазначає професор філології Роман Піхманець, Василь Стефаник навіть трохи побоювався збитошного Мартовича. Напевне, саме через непередбачуваності. Сам Стефаник про ставлення до Мартовича лаконічно і влучно пише в автобіографічному «Серці»: «Лесь Мартович – мій хлопʼячий сміх і смак генія».

Яким насправді був Лесь Мартович – ми зараз, через століття, достоту і не дізнаємося. Скільки його «народних оповідань» досі спацерують покутськими селами у вигляді безіменного фольклору – не злічимо вже також. І це фантастично цікаво – коли і біографія, і вдача, і літературна спадщина письменника не відкривається з першої сторінки. Не дається відразу. Не прочитується. А грається – як Мартович.

 

Іванна СТЕФʼЮК (ОЛЕЩУК) – кандидатка філологічних наук,
докторка філософії у галузі філології, письменниця,
членкиня Національної спілки письменників України,
старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини,
кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» БЦКМ