ЧОГО ПЛАКАВ ДІД МАРКА ЧЕРЕМШИНИ

 

Про момент, коли шкільна управа «прислала картку» віддати Івана Семанюка до школи, письменник згадує доволі однозначно: дід Дмитро три дні плакав і їди не брався, а відтак відвів дитину до школи сам. У автобіографічних творах «Бо як дим підоймається» та «Хіба даруймо воду» ми прочитаємо, що селяни ставилися до школи як зайвих, навʼязаних їм витрат, і бували навіть такі дивні випадки, що раділи каліцтву дитини – «бо не буде ні жовнір, ні шкільник».

 Так, до освіти  і просвіти на початках ставилися вороже – в основному, через брак розуміння, але вже дуже скоро ситуація змінилася: бути «нечитальником» вважалося відсталістю, а освічена людина ставала гонором для роду.

Але в родин майбутнього письменника Марка Черемшини була інша дещо ситуація. Дєдя Івана, Юрій Семанюк, був одним із пʼяти основоположників читальні і просвітницького руху в Кобаках, про це є достовірні свідчення. Отже, у його родині не мало би бути страхів і упереджень стосовно освіти. Та і бібліотека немала у нього була, книгами обмінювався з Юрієм Федьковичем. Та і небідні вони були, порівняно з іншими. То чому дід три дні плакав?

Він, старосвітський правовірний гуцул, котрий орав ще деревʼяним плугом, був заможним господарем,  знав безмір фольклорних сюжетів - він чітко розумів: їхній улюбленець, Іван, піде у білий світ і в дідову хату вертатиметься лиш гостем. Він не зазнається, ні, просто піде у великий світ. Свого зятя, Юрія Семанюка, дід Дмитро не розумів: ні в потязі до книг, ні в романтичному світобаченні, та і господаря в зятеві він також не бачив. І він відчував: малий Іван виросте таким самим – він буде від книжки, а не від плуга.

 

Була і ще одна причина, через яку дід Митро хотів бачити внука біля себе: родинна драма. Рідний вуйко Марка Черемшини, брат його матері, як пише Дмитро Осічний, «був жонатий на розпусній жінці, яка за намовою своїх любовників строїла його». Важко склалася і доля другої дитини діда Олексюка – Анни, тобто матері Марка Черемшини. В першому шлюбі (по чоловікові вона була Яремій) жінка швидко повдовіла і привела батькам другого зятя, якого вони зразу не злюбили: вони вважали, що непрактичний зять житиме за рахунок їхньої дочки. Тому дід Олексюк всю душу вкладав у онука, маючи всю надію, що той успадкує маєтки….

Важко сказати, про що так гірко думав Дмитро Олексюк три дні, але свого улюбленця в школу таки віддав. Згаданий вище краєзнавець Дмитро Осічний пише, що в діда онука відібрали силою, Марко Черемшина це у «Автобіографії» заперечує: «Дід три дні не їли та й поплакували, а четвертого дня мене до школи самі відвели»…

А коли Іван їхній став успіхи робити спочатку в школі, а відтак у гімназії – це була їхня гордість.

Саме дідову (а не татову, де народився) хату Марко Черемшину вважав рідною. У спогадах кобаківчан про письменника читаємо, що він, коли приїжджав, часто зачинявся в «горішній хаті» і писав. Вочевидь, карби його душі родом саме з дідової хати. Того такого правовірного гуцула, за яким пропадав онук. І до якого тато аж ревнував. Так, у родині Семанюків було багато любові і багато болю – і вони від самого початку ішли поруч….

 

Іванна СТЕФʼЮК (ОЛЕЩУК) – письменниця,

 старша наукова співробітниця

 Снятинського літературно-меморіального музею

 Марка Черемшини, кандидатка філологічних наук

 

Автор фото – Ромул Вуй, світлина ілюстративна