МАРКО ЧЕРЕМШИНА НА ТЕРЕНАХ СНЯТИНЩИНИ

 

Марко Черемшина (Іван Семанюк) прожив у Снятині 15 років.  Його дім був центром громадсько-культурного життя повіту. А сам Семанюк, працюючим адвокатом,  став справжнім захисником селянських прав. 

   Прибув Марко Черемшина до Снятина 1912 року, а 1914 – одружився з Наталею Карпʼюківною. Проте цей рік став переломним у долі всього краю. 1914 рік був трагічним для багатьох народів світу. Розпочалася I світова війна, у якій воювало 33 держави. Фронт проходив через Західну Україну, зокрема через Снятинщину. Трагічні події цього періоду наклали відбиток на Івана Семанюка. На початку війни він залишає Снятин і їде до своїх батьків у Кобаки. Час від часу навідується до свого дому в Снятині. Гарматні постріли війни і ріки крові, що полилися по західноукраїнських землях, збудили примовклу музу Марка Черемшини.

 

У цей період, з листопада 1914 року по січень 1915 року, новеліст веде «Щоденник», який послужив йому для написання творів, що увійшли до збірки «Село вигибає». Як громадянин і як письменник, автор засуджує і викриває події I світової війни. Злочини цісарської армії описані у творах Марка Черемшини, показують її антигуманний, грабіжницький характер. За офіційними даними австрійського парламенту, за один тільки 1917 рік «було розстріляно і повішано більше 60 тисяч українців, більше 100 тисяч загинуло в таборах, створених австрійським урядом».

У 1919 році сталася подія, яка надовго запам’яталася письменнику. В.Костащук у своїх спогадах пише: «28 серпня 1917 року загальні збори повітового товариства «Сільський господар» у Снятині обрали Марка Черемшину своїм головою. У жорстокий воєнний час Черемшина захищав селян від військових і цивільних урядів, від усяких кривд і незаконних військових реквізицій.

   На загальних зборах філії «Сільський господар», які відбулися 24 лютого 1919 року, Черемшина, як голова, у своєму звіті про діяльність товариства за попередні три роки так змалював становище Снятинщини: «Три роки бушував через наш повіт воєнний палець, який валкував наших селян тричі і роздавлював наші дрібні господарства… Люди були сполошені, мабуть, гірше, чим звірина, коли на ню пани полюють… Австрійські війська, горді з того, що російська армія перед ними уступала,обходилися з нашими селянами безвглядно… Голодній австрійській і німецькій арміям дали, видно, центральні держави нашого мужика як воєнну добичу, з котрою вільно жовнірам робити, що їм тільки подобається. Протест і нарікання толковано зараз як русофільство і пригадувано шибениці».

 

   Через кілька місяців після цього виступу Іван Семанюк сам опинився у складній ситуації, яка наклала відбиток на його здоров’я та громадську активність. Дружина письменника Наталія Семанюк згадувала: «Румунський генерал Задек надіслав до Снятина листа, писаного по-французьки. Це був ультиматум, який вимагав, щоб Снятин скорився до ранку 24 травня 1919 року. Становище Снятинського громадського комітету було вкрай невиразне і критичне. І тоді снятинці вирішили шляхом переговорів уникнути руйнувань при наступі». «Аби прийшлося до крові», мешканці міста обрали делегацію для переговорів, яка виїхала в с. Оршівці. Згодом Марко Черемшина напише про це: «…Румуни задержали нас (Степана Витвицького, Гната Мартиця, Степана Левицького, якогось бадьорого офіцера і мене) через цілу ніч, а світанком заграбили наш віз з кіньми, казали нам вертати пішки до Снятина навперед їх війська, …і розпочали наступ. Кулі дзвеніли нам по-під пахи, і тоді я кинувся у придорожній рів з водою і пролежав тут у студеній воді з годину, та із тої перестуди занедужав на нирки і досі з тої упертої недуги вилічитися не можу».

   Румунські війська захопили Північну Буковину і значну частину Галичини. У цей складний час обов’язки бургомістра виконував Марко Черемшина, бо Семен Зінкевич був хворий. Слідом за румунським військом до Снятина повернулися поляки, що були повтікали. Очолював польських втікачів колишній снятинський бургомістр Немчевський. Наталія Семанюк – дружина Письменника згадує: «…25 травня румунський комендант Турлеску призначив Немчевського бургомістром Снятина. Церемонія була проведена таким чином, щоб гостро образити Черемшину».

   Але про всі неприємні переміни І.Семанюк завжди говорив: «…І це ще не останнє слово історії!». В 1918-1919 роках на Західній Україні відбулося багато змін. Світова війна загострила кризу Австро – Угорської імперії. Цілком занепала економіка, погіршилося становище населення. В останній період світової війни, коли знесилена внутрішніми і зовнішніми суперечностями імперія втрачала владу над окупованими територіями, виникла революційна ситуація.

   Поштовхом до революції в Східній Галичині, як відомо, стала звістка про те, що з 1 листопада 1918 року Східна Галичина віддається польським панам. У жовтні цього ж року був створений Центральний військовий комітет, який очолив Дмитро Вітовський, виходець із Станіславщини (тепер Івано-Франківщина).

   31 жовтня 1918 року Військовий комітет прийняв рішення почати збройне повстання у Львові та інших містах Східної Галичини і Буковини. На нараді українських старшин був вироблений і схвалений детальний план дій.

 План Центральної військової ради був реалізований оперативно і чітко. Львів опинився в руках повсталих. 1 листопада 1918 року з’явилися відозви, які повідомляли про створення Української держави з новою владою – Національною радою, в яких декларувалися вільний політичний, економічний і культурний розвиток новоствореної ЗУНР. Українське військо – Січове Стрілецтво відстоювало молоду Українську державу. До армії, що організувалася на фронті, вступало багато свідомих українців. Серед видатних військово – політичних діячів українського війська був уродженець м. Снятин – Семен Горук. Він сформував одну із 8 сотень Легіону Українських Січових Стрільців. Входив до Української національної ради, яка декларувала створення Української держави, а також до центрального Військового комітету. Марко Черемшина добре знав Горука. Це був його гімназійний товариш, з яким  він листувався упродовж тривалого часу.

 * На фото - отаман Сень Горук

Про тяжкі бої, які вели Українські Січові Стрільці, Черемшина знав з періодичної преси. У лавах УСС воювало багато жителів м. Снятина, серед них був і рідний брат дружини письменника Льонгин Карп’юк. У 1915 році після тривалої перерви Черемшина відновлює листування зі своїм приятелем С.Горуком. про ставлення І.Семанюка до Січового Стрілецтва дізнаємося з листів до свого давнього товариша. У поштовій листівці на адресу: Feldpost, 350, датований 11 серпня 1915 року читаємо: «Привіт Тобі шлю іменем Снятинщини, що так хоробро світиш і яснієш серед борців за Україну проти відвічного ворога України. Ціла Снятинщина горда, що такого борця видала».

   У жовтні цього року І. Семанюк пише Горуку: «Слава та історична честь Тобі, що так бійко та відважно побиваєш ворога нашої України! Снятинщина гордиться Тобою, як і вся Україна». Про громадську позицію Черемшини засвідчує і його лист до Горука від 17 грудня 1915 року, у якому він запитує: «На чию адресу посилати датки на коляду для Стрільців?.. Чи не треба Стрільцям якого білля збирати і висилати пралю…».

   У цей період Марко Черемшина посідав важливі пости, які народ довіряв своєму адвокату. В 1918 році громадськість міста обрала його головою міського урядового комітету і бургомістром. Від посади бургомістра І.Семанюк відразу відмовився, а обов’язки голови комітету виконував майже рік. Як згадує Н.Семанюк у своїх спогадах: «Основним питанням діяльності комітетів було забезпечення населення, насамперед бідноти і осиротілих дітей паливом, продуктами тощо». Відомо, що в цей період, очолюваний Черемшиною комітет, готував проект постанови про наділення безземельних і малоземельних селян землею.

   Проходили роки, а з ними ріс авторитет Черемшини. Жителі Снятинщини бачили в ньому свого оборонця. В.Костащук згадує: «Черемшина був обраний членом Снятинської Ради, членом «Каси хворих» та членом повітової шкільної ради».

   Знаючи закони, І.Семанюк умів відстоювати селян перед владою, і через це постійно перебував у становищі неблагодійної людини. Тільки його велика популярність серед населення міста і краю стримувала вищі урядові інстанції Польщі від застосування до нього репресивних заходів. Але постійний нагляд за І.Семанюком вівся. В Івано-Франківському обласному архіві збереглися документи місячних звітів Снятинської державної повітової команди поліції.

 

   З архівів відомо, що у березні 1925 року був донос про те, що «… адвокат Семанюк зі Снятина керував сильною агітацією на тім терені, намовляв до бойкоту і підпису декларації за українську мову викладання. У тій акції помічником йому був ксьондз із Завалля Величко (оба з УНДО)». Він був добрим промовцем. З квітня «у салі руської читальні міщанської в Снятині голував І.Семанюк на з’їзді УСРП».  

   Уже будучи хворим, Марко Черемшина в останні роки життя надзвичайно уважно й відповідально ставився до своїх друзів. У листі до В.Гнатюка просить допомогти письменнику В.Самійленку, який перебував в еміграції на Снятинщині і терпів матеріальні скруту. З допомогою В.Стефаника і Марка Черемшини В.Самійленко повернувся на Київщину. Піклувався Черемшина і про те, щоб Стефаникові твори публікувалися в періодичних виданнях. Це відомо із листування з видавцями. Відчутна особлива активність письменника в організації літературного вечора з нагоди 25-річчя літературної праці свого побратима у Львові. В листі до М.Зерова І.Семанюк пише: «8 мая 1926, т. є. в Томину суботу вечором, Товариство українського письменства у Львові устроює літній вечір в честь товариша В.Стефаника…Гарно було б, коли б і Київ відгукнувся, за Вашою ласкавою ініціативою в користь письменника».

Але ювілейний вечір був відкладений на кінець року. Черемшина, що входив до організаційного комітету, у зверненні до редакції «Громадського голосу» у грудні 1926 зазначає: «Наш партійний орган з тої нагоди певно також відгукнеться і помістить бодай коротенький огляд його політичної діяльности… чи не годилося б подати, щоб на тому вечорі явились і «Січ» з-під Львова?».

 

   У період 1919-1927 рр. Черемшина часто хворів, але від громадсько – політичної діяльності не відійшов, твердо стояв на своїх позиціях. Василь Стефаник у посмертних спогадах про свого друга і соратника пише: «На посліднім Снятинськім вічу в квітні цього року я його ледве упросив, щоб головував… і він сидів у президії та боронив наших промовців перед правительственним комісаром. «Пане комісар, говорив він у великім зворушенні, - промовці на вічу вимагають від держави найелементарніших прав. Освідчую вам, що ніякому з бесідників не відберу голосу як голова, а ви можете розв’язувати віче». Це були його слова, мабуть, послідні з народної трибуни».

   Публічні виступи Марка Черемшини на селянських вічах і зборах, на засіданнях різних громадських організацій, заступництво на суді мали велике виховне значення, формували громадсько – політичну свідомість селян, активізували діяльність товариств, які діяли в Галичині, і, зокрема на Снятинщині, вселяли віру молодому поколінню у краще майбутнє України.

   25 квітня 1927 року Марко Черемшина помер. Ховали письменника і  громадського діяча у Снятині. В.Костащук у спогадах пише, що «урядові кола намагалися надати похоронові офіційний характер. Семанюка, як члена Міської Ради та «Каси хворих», мали ховати на кошт магістрату з офіційним представництвом від усіх органів влади, та цей похорон перетворився у велику демонстрацію […]. Всі села повіту зібралися тоді до Снятина, щоб поклонитися прахові письменника, свого організатора і оборонця».

На похорони письменника, крім представників влади, виступили його побратими – Василь Стефаник і Лев Бачинський, з яким він організовував громадську роботу. На могилу Івана Семанюка був поставлений вінок із написом: «Щирому оборонцеві вдячна Снятинщина», який стверджує роль Черемшини – захисника.

   Близький друг Черемшини Микола Фірманюк через деякий час написав спогади, у яких підкреслював, що «смерть Черемшини була великим ударом для всіх українців, а передовсім для бідних, які втратили в нім беззастережного опікуна і оборонця. На похорон, що відбувся 27 квітня, прийшло кілька тисяч народу із Снятина і всіх навколишніх сіл».

   Вся Україна, вся Галичина сумувала за письменником і громадським діячем. За людиною великого серця, який з юнацьких років і до кінця своїх днів був оборонцем народу. Він був активістом у діяльності товариств «Січ», «Поступ», «Родина» у Відні; організатором і оборонцем товариства «Січ» та «Просвіта» в Делятині; просвітителем, заступником громадських організацій Снятинського повіту: «Взаїмна поміч Українського Учительства», «Просвіта», «Січ», «Боян», «Сільський господар»; опікуном дитячих притулків у Снятині.

   Після смерті Марка Черемшини оприлюднено заповіт, складений ним значно раніше. Знаючи свою хворобу, І.Семанюк розумів, що смерть може наступити раптово. Отець Проць, опікун одного із дитячих притулків, згадував: «Не маючи власних дітей, не забув він про найбідніші українські діти, а саме сироти, якими тоді опікувалось…товариство «Українська захоронка», виконуючи це гуманне патріотичне діло тільки з добровільних жертв…». У пункті 4 і 5 заповіту Марко Черемшина писав: «Другу половину моєї реальності і дому у Снятині записую на власність Товариству «Українська захоронка ім. Маркіяна Шашкевича в Снятині… Мою жінку Наталію Семанюк з Карп’юків прошу, але не накладаю на неї обов’язку, записати в разі своєї смерті і свою половину цеї реальності і дому Товариства «Українська захоронка» ім. М.Шашкевича в Снятині».

 

 Ця посмертна опіка за дітей – сиріт – яскравий приклад прижиттєвих добродійних і патріотичних вчинків письменника-захисника, на кращу долю якого покладав великі надії.

 

Руслана КІРЄЄВА – краєзнавець, етнограф,

 директорка музею Марка Черемшини до 2019 року